Також будьте обачні, якщо помітите на плечах, отут і отут, блискучі шматочки металу. Тих, хто їх носить, називають офіцерами, і вони зазвичай надто дурні, щоб бути небезпечними. Та все ж їх варто уникати.
Ще одну групу, дуже небезпечну, можна впізнати за головними уборами та пов’язками на рукавах. Якщо на руці є літери «ВП», ідіть в інший бік. Також стережіться червоного кашкета, що прямо сидить на страхітливій голові.
Тепер, знаючи, чого уникати, вам відомо, до кого треба підходити. До простого раба у формі. Підійдіть близько, всміхніться, переконайтеся в тому, що поблизу немає жодного чудовиська зі смугами й нашивками, тоді прошепочіть рабові на вухо: «Ви любите свіже повітря?» Якщо він радісно всміхнеться та відповість «так», то він ваш. Хай Марк Четвертер спрямовує вас у цій видатній праці!
— Стоп, копія, дякую вам, панове.
Коли світло прожекторів згасло, Мортон кліпнув і почав зривати із себе форму.
— Дозволь запитати: що то була за каґальня про свіже повітря?
— Ніяка не каґальня, давній друже, — відповів я, демонструючи відпускний квиток, який вийняв із кишені позиченої форми. — Я збираюся сповістити солдатів: як завтра ввечері вийдуть за ворота, хай не повертаються.
— Я знав, що в тебе якась божевільна ідея! — верескнув він і незграбно позадкував, вирячивши очі та збліднувши. — Ти можеш звернутися до солдатів, лише повернувшись на базу.
Я серйозно кивнув на знак згоди.
РОЗДІЛ 23
— Це самогубство, — здригнувся Мортон.
— Аж ніяк. Здоровий глузд. Якщо та свинота Зеннор досі мене шукає, то він, звісно, не шукатиме серед солдатів. У мене є квиток із сьогоднішньою датою. Я повернуся на базу завчасно, бо в старому місті сьогодні майже нічого робити. Тоді заверну до нужника, до військової крамниці, до всіх інших захопливих місць скупчення солдатів і поспілкуюся з хлопцями. А також займуся ще дечим цікавим, про що тобі краще не знати. Не тривожся за мене.
«Я сам можу за себе потривожитися», — безрадісно подумав я. З поверненням до армії мені доведеться владнати низку проблем. І всі вони небезпечні.
— Але як ти виберешся назад? — запитав Мортон. Його голос неначе долинав із великої відстані, продираючись крізь чорну безрадісність моїх помислів.
— Це мене турбує найменше, — нещиро розсміявся я. І це справді було так. Я повернувся до незмінно терплячого Штірнера, який до цього мовчки нас слухав. — Ви знаєте, що робити з касетами?
— Усе буде так, як ви планували. Добровольці вже чекають, коли касети можна буде роздати ще більшій кількості добровольців, котрі підуть робити добрі справи, достоту як ми. Це надихало!
— Це справді надихало. Проте жодних вилазок щонайменше до завтрашнього вечора. Треба поширити пароль, мають знайтись охочі, щоб цей рух набув масовості. Бо щойно офіцери довідаються, діяти мудро стане важко. Залізницю відстежуватимуть або взагалі зупинять. У такому разі буде потрібно забезпечити інший транспорт. Утім, продовжуйте діяти до мого повернення. Тепер ви — експерт із дезертирства.
— Як довго вас не буде?
— Не знаю. Та можу гарантувати, що якомога менше.
Майже всі слова було сказано, а робити нічого. Я насунув кашкет на голову й повернувся до дверей.
— Хай щастить, — сказав Мортон.
— Дякую.
Щастя мало мені знадобитися.
Знову йдучи порожніми вулицями до міського району Вайян, я боровся із пригніченням, викликаним моєю формою. Не міг я потопити свої печалі й у випивці, бо гроші тут нічого не вартували, а дзум-диск я віддав Штірнерові. Невдовзі я вже ходив поміж недоступних яскраво освітлених палаців насолод, притискаючись носом до вітрин, достоту як інші постаті у формі, що вешталися вулицями. Оце так відпустка! Хоча вечір тільки почався, багато хто з них уже брів назад, до Філден-Філду, місця дислокації табору. Я долучився до цього броунівського руху відчаю.
Яскраві вогні гріли колючий дріт, що обводив зелені трав’янисті луки, на яких колись відпочивали добропорядні мешканці міста. Тепер луки були не зелені, а витоптані в порох і всіяні сірими армійськими наметами, напнутими для солдатів. Жодних надмірних вигод для бійців завойовника, щоб, бува, не розбестились. Офіцери, звісно, жили у збірних казармах.
Мені ледве вистачило сили волі, щоб приєднатися до вервечки пригнічених постатей, що прямували до військових поліцейських біля воріт. Хоча розум переконував мене, що незаконне проникнення до табору вояка з квитком — явище геть неочікуване, мій інстинкт самозбереження волав від жаху.