Звісно, ніякої халепи не сталося. Із-під кудлатих густих брів пильно глянули невиразні маленькі очиці, продивилися знайомий квиток, і мене змахом руки пропустили назад у неволю. Піт на моєму лобі висох, і я задзвенів жменькою монет у кишені, з якими охоче розлучився вояк, що вирушив на свободу. Їх якраз вистачило на одну порцію слабенького пива у військовій крамниці. Однаково краще за нічого.
Цей гнітючий заклад я відшукав досить легко. Просто пішов на звук буріння по каменю та музики з вестернів. Тамтешній бар містився в обвислому наметі, тьмяно освітленому лампочками, неначе спеціально створеними для приваблення летючих комах. Тут, за шерехатими столами із просякнутого випивкою дерева, сидячи на дошках із купою скабок, солдати насолоджувалися теплим поганеньким пивом. Я купив одну банку та приєднався до них.
— Знайдеться місце для ще одного?
— Відкаґалься від нас.
— Красно дякую. Це що, тиждень хамства на адресу товаришів?
— Тиждень хамства на адресу товаришів у нас завжди.
— Ти розмовляєш достоту як цивільні у місті.
Це викликало певний інтерес. Тепер кремезний мовець сфокусував на мені розфокусовані очі, і я зрозумів, що всі інші за столом теж мене слухають.
— Отримав сьогодні квиток? Нам їх видадуть завтра. Як воно там?
— Та невесело. Вас не обслуговуватимуть. Скажімо, захочете взяти чогось випити, а вони просто зачинять бар і розійдуться по домівках.
— Ми про це чули. То чи є сенс туди заходити? Ні.
— Та ні, є. Можна покинути армію, поїхати світ за очі, добре їсти, напиватись. І цілуватися з дівками.
Ого, тепер я таки заволодів їхньою увагою. Якби очі були дулами пістолетів, мене вмить розстріляли б. Усі повернули голови в мій бік, і за столиком запала могильна тиша.
— Що ти сказав? — запитав хтось тихо.
— Що чув. Чешеш туди, де ресторани, і прогулюєшся там. Якщо хтось запитає тебе: «Ви любите свіже повітря?» — просто відповідай: так, так. Тоді піди з цією людиною. Вона роздобуде тобі цивільні лахи, квиток на виїзд із міста та вивезе тебе на другий кінець країни, де військова поліція ніколи тебе не знайде.
— Та ти нам якусь каґальню впарюєш!
— Аж ніяк. І що ви втрачаєте, погодившись? Хай що станеться, однаково має бути краще, ніж в армії.
Із таким не посперечаєшся. Лише м’язистий хлопець зі схильністю до підозр побачив у цьому проблему.
— Якщо те, що ти нам розповідаєш, правда, а не суцільна каґальня, то що ти робиш тут?
— Дуже хороше запитання. — Я підвівся та продемонстрував свій квиток. — Я повернувся по пачку листів від мами. Цей квиток дійсний до опівночі. Побачимося в раю — якщо ви туди хочете.
Я облишив їх і перейшов до наступної компанії, що грала в кості в кутку нужника. Я трохи покидав кості й виграв кілька добрих ставок, що привернуло увагу солдатів, тоді провів із ними інструктаж і вшився.
Я працював над цим майже до опівночі, коли мій квиток мав утратити чинність, а моя історія — стати дещо сумнівною. Я посіяв зерно в родючий ґрунт. Звістку негайно рознесуть плітки. А якщо я знаю своїх ухильників, то жоден із них завтра ввечері не повернеться з відпустки. Це має порадувати генерала Зеннора!
Тож тепер треба братися за план номер два.
Для задуманого мені було потрібно трохи більше авторитету. Цього разу повільного просування лавами унтер-офіцерів не буде. Я вже пізнав п’янку насолоду офіцерського буття та розбалувався навіки. Тому попрямувавдо лігва яскравих хижих птахів — офіцерського клубу. Знайшов я його за слідами п’яниць. Що вище звання, то міцніше бухло: так прийнято в армії. Я оминув парочку майорів, що пленталися, хитаючись і підтримуючи один одного, підкрався до полковника, що блював у паркан, глянув на непритомного капітана в канаві й угледів, як на обрії сяє моя ціль. Тишком-нишком прослизнув туди та сховався за кущами, звідки було добре видно вхід.
Заклад був суто парубочий, і це йому тільки шкодило. Там голосно й невлад співали сороміцьких пісень. У траві за дверима повсякчас тривали щонайменше дві бійки. Потроху надходили тверезі офіцери, які щойно звільнилися від служби, та значно більше виходило офіцерів, які (от каґальці!) нажлуктилися до нестями. Я стежив із засідки, доки не з’явилася моя жертва, що наближалася, заплітаючи ногами та хрипко наспівуючи впівголоса.
Він пришкандибав під єдиний тамтешній ліхтар. Капітан, приблизно моєї комплекції, з купою фальшивих медалей і відзнак — саме те, що треба. Простий захват іззаду, достатній тиск, квола боротьба, непритомність, а тоді... в кущі його. Просто, як дурному з гори збігти.