Він пройшов, щось бурмочучи. Я рушив тихо, як привид, накинувся, схопив, натиснув...
І зрозумів, що шпарко пливу в повітрі назустріч кущам.
— Отже, бунт у наших лавах, — прогарчав мій супротивник, умить відносно протверезівши й насторожившись. Він пригнувся та підступив ближче. Я ледве зіп’явся на ноги, зробив обманний випад лівою рукою й рубонув правою. Він заблокував удар і мало не копнув мене в живіт, але я встиг відскочити.
— Хочеш убити офіцера? Як на мене, нічого страшного. А мені завжди хотілося вбити рядового. Для цього настав слушний час.
Він пішов уперед, а я відступив. Ті ордени не були фальшивками. Я з великою вправністю примудрився знайти й атакувати чи не єдиного підготовленого бойового офіцера в цій армії. Розкішно!
— Смерть усім офіцерам! — вигукнув я й несамовито замахнувся ногою, цілячись йому в пах.
Капітану вистачило клепки усвідомити власне сп’яніння та не заблокувати мій удар, а відступити. Продовживши удар, я розвернувся в протилежний бік.
І побіг. Без обережності немає відваги. Той, хто б’ється та швидко тікає, доживає до наступної бійки. Мені не треба було доводити свою крутизну. Я волів залишитися живим!
Я пригнувся та перекинувся через плече за паркан. Мій переслідувач, ревучи, прорвався крізь нього просто за мною. Попереду стояли намети, а позаду чувся тупіт грубих чобіт. Я перестрибнув канат одного з наметів, прогнувся під іншим. За мною почувся крик і щось гепнулося. Добре: він перечепився через якийсь канат. Я відірвався на кілька кроків. Бігти, якомога швидше. Серед наметів у наступному ряду та знову на вулицю. Попереду — будівля, з якої долинають гучна музика та дзенькіт битого скла. Я опинився на задвірках офіцерського клубу.
Час залягти на дно. У ворота, на подвір’я, зачинити ворота за собою, жодних ознак погоні.
— Скінчилася твоя перерва, годі каґальничати, тягни сюди ті ящики.
Біля дверей чорного ходу кухні стояв під ліхтарем гладкий кухар, кліпаючи та вдивляючись у морок подвір’я. Заворушилися чиїсь постаті: поневолені кухонним нарядом солдати якомога повільніше поплелися до стосів ящиків із пивом. Через паркий жар на кухні вони були без кітелів, у самих лише майках. Я теж зняв кітель, скрутив його та заштовхав під ящики, узяв один ящик із пивом і потупцяв досередини слідом за іншими.
Кухонні наряди. Найпринизливіше рабство в армії, а ця інституція пишається принизливим рабством у своїх лавах. Кухонні наряди були такі принизливі, що військове законодавство забороняло призначати кухонні наряди як міру покарання. Тож їх, ясна річ, завжди призначали як міру покарання. Вставати до світанку, трудитися до пізньої ночі. Мити каструлі, вичищати огидні жировловлювачі в підземній каналізації, гарувати на найчорнішій роботі, вигаданій багатьма поколіннями збочених умів. Додуматися піти на цю службу з власної волі було абсолютно, цілковито неможливим. Тут мене нізащо не шукатимуть!
Я проніс ящик повз кухаря, що виконував на кухонному наряді роль наглядача. На голові в нього красувався брудний кухарський ковпак, на м’ясистих передпліччях — витатуйовані сержантські смуги, а замість зброї він розмахував довгим черпаком. Коли я проминув його, кухар насупився, а тоді тицьнув черпаком у мій бік.
— Ти. Звідкіля ти взявся?
— Це якась помилка, — заскиглив я. — Мене не має тут бути. Я не зробив нічо такого, про шо казав перший сержант. Дайте мені вернутись...
— Була б моя воля, ти б ніколи не вернувся! — заволав він. — Ти помреш на цій кухні, і тебе поховають під долівкою. Ти стаєш до посуду! Ворушись!
Під ударами черпака я заворушився. Метнувся до велетенської металевої мийки та підхопив брудний металевий казан, який там чекав. Мити казан — справа проста. Можливо, дещо важча, коли казан завбільшки з тебе. А потім іще один, іще один — і ще один. Пара, гаряча вода, мило, праця без кінця.
Я працював і пітнів, доки не відчув, що минуло досить часу, щоб ажіотаж і мої пошуки остаточно минули. Коли я випрямився, моя вигнута спина гучно затріщала. Я витер змокле чоло вологим передпліччям. Руки в мене були відбілені, а пальці на них — зморщені та бліді, як давно потонулі слимаки. Поглянувши на них, я відчув, як у мені зростає гнів: ця робота негідна сталевого щура! Невдовзі я почну іржавіти...
А тоді мене вперіщив по плечі черпак, і наглядач-холе-рик заревів свої безграмотні накази:
— Працюй дальше, бо буде тобі лихо!