Поперед нас завернув за ріг взвод військової поліції, який угледів зблиски світла на срібних курях, що красувалися на плечах моїх супутників. Тоді поліцейські найспритніше на моїй пам’яті виконали команду «кругом — руш».
Поки ми шкандибали вздовж заставленої наметами вулиці до яскраво освітленої будівлі в кінці неї, мої п’яниці ставали дедалі важчими й рухалися дедалі повільніше. Будівля була велика й постійна — без сумніву, належала до поцуплених у корінного населення стоянок. Навіть цієї пізньої (точніше, ранньої) години біля її входу стояли двоє озброєних охоронців. Усе каміння вздовж стежки було пофарбоване в білий колір, а надміру ошатна табличка над дверима сповіщала: «ШТАБ БАЗИ — ГЕН. ЗЕННОР, КОМАНДУВАЧ».
Це місце однозначно було не для мене. Я завів своїх підопічних на траву, до таблички «НЕ ЛІЗЬ — ЗАСТРЕЛЯТЬ», і відпустив їх. Вони миттю попадали й захропіли.
— Агов, охоронці, — гукнув я. — Один із вас стане офіцером дня. Ці полковники занедужали. Думаю, харчове отруєння.
Я якомога суворіше зиркнув на них, а на їхніх обличчях не ворухнувся жоден м’яз.
— Так, сер! — вигукнув сержант. — Офіцер дня зараз буде!
Він розвернувся й помчав геть, і я теж. До обвуглених решток спортивного майданчика, на якому стояли три космічні кораблі. Усі вони наїжачилися зброєю, гадаю, привезеною сюди, щоб вразити місцевих. Або щоб відбивати озброєні атаки, які так і не відбулись. Як же, напевно, тяжко було на душі всім військовим від того, що вони не змогли натиснути на свої блискучі спускові гачки й перестріляти місцеве населення. Вони затіяли війну, а на неї ніхто не прийшов. Таке страшенно дратує.
Ішов я похитуючись, аби мене сприймали як офіцера. До витягнутих сходів, що починалися на землі, та вгору, до нутрощів найближчого корабля. Я — космічний офіцер, просто прямую до свого корабля. Чи принаймні я так думав, доки не вгледів на нижній сходинці охоронця.
— Стій, хто йде?
— Відкаґалься... — пробурчав я та протиснувся повз нього. Рядовий, нікчема серед нікчем.
— Прошу, майоре, сер, ваша величносте. Вам не можна зайти, доки я не побачу ваш квиток.
— Відкаґалься двічі! — Дотепно, дотепно. — Нашо мені квиток на власний корабель?
Повз нього та вгору сходами. Мізки завжди перемагають м’язи. Крок за кроком до розчахнутого космічного шлюзу. Та набурмосеного сержанта-майора, що стояв там і супився, невблаганно заступаючи вхід.
— Це не ваш корабель, майоре. Я знаю роту із цього корабля. Ви на іншому кораблі.
Я роззявив рота, щоб посперечатися, віддати наказ, накричати. А тоді роздивився сталево-синю щелепу, яскраві червоні очі, волосся, що непомітно переходило у брови. Навіть закручені волосини в його зламаному носі мали такий вигляд, наче їх було зроблено зі сталевої вати.
— Корабель не мій?
— Корабель не ваш.
— Ма’ть, таки не мій... — прошелестів я, розвернувся, незграбно спустився та й подався в ніч. Я ніяк не пройшов би повз сержанта-майора. Назад, до будівлі штабу та рядів наметів, снувати інший план.
Сховавшись у темряві під великим деревом, я поглянув на кораблі й не надумав жоднісінького способу потрапити на борт якогось із них. Година була пізня, п’яниці тепер розсіялись, і в таборі запала тиша. Якщо не брати до уваги блудних гуртів військових поліцейських. Хай усе, що треба зробити, зачекає до ранку. У денному світлі буде небезпечніше, та ризикнути потрібно. Можливо, якщо довкола кораблів виникне метушня, мені вдасться загубитися в ній. Наразі ж, узагалі-то, треба замислитися про власну безпеку. І про те, як поспати, позіхнув я. Знову заболіли побиті ребра. Я трохи попхинькав і щиро пожалів себе.
У нічній тиші стало чітко чути гучні команди й тупіт чобіт зі ставки. З’явилася купка офіцерів, що привела зброю у стан бойової готовності й помчала стежкою. Навіть із такої відстані я впізнав огидну постать того, хто біг попереду. Зеннор, за яким поспішають його підлеглі. Я розчинився в тіні: тут мені місця не було.
Чи все-таки було? Попри бажання хутко ретируватися й вижити, я застиг на місці та зосередився. І відчув огиду до думки, що почала у мене формуватись. Офіцери пройшли обвугленим спортивним майданчиком і проминули космічний корабель, до якого я намагався потрапити. На той час думка вже викристалізувалась і стала мені ще осоружнішою, бо якраз могла спрацювати. Я з величезним зусиллям притлумив шалений страх, що ось-ось охопив би мене, розімкнув коліна й незграбно подався вперед. Помчав майданчиком навздогін офіцерам.