Якби хтось із них озирнувся, мені був би кінець. Але це майже неможливо: їхньою роботою в житті було перти навпростець і долати все, що застувало їм шлях. Тож вони просувалися вперед, а я просувався за ними, безупинно наближаючись. Усякий, хто стежив би за нами, побачив би групу офіцерів, яку силкується наздогнати їхній колега.
Коли вони досягнули сходів вантажного корабля, я був просто позаду них і дивився, як вони з гідністю заходять на борт. Я ще поспішав, але вже не так сильно. Точно розрахувавши час, я дістався до охоронця біля підніжжя сходів тієї самої миті, коли ті зникли з поля зору вгорі.
— Генерале! — вигукнув я. — Надійшло повідомлення. Це терміново!
Я помахав рукою, знову гукнув і прошмигнув повз охоронця, а той зробив єдине, що мав робити: віддав честь. Я піднявся сходами, тепер уже набагато повільніше, тягнучи одну ногу — ну, знаєте, давнє бойове поранення. Коли я, задиханий, опинився біля відчинених дверей, їх уже давно не було видно.
— Генерал, де він?
— У каюті капітана, сер, — відповів охоронець.
— На кораблях такого типу це біля рубки?
— Так, майоре, та сама палуба, дев’ятий номер.
Я поквапився далі, до найближчого східного трапа й поліз ним угору. Дедалі повільніше та повільніше. На кораблі було тихо й порожньо, та я чув, як згори долинають голоси. Досягши наступної палуби, я обійшов її до східного трапа на протилежному боці. Там зупинився й неквапом порахував до двохсот.
— Ти сміливий, але відчайдушний чортяка, Джиме, — пробурмотів я й охоче погодився із собою. Рухаймося далі.
Побачивши велику дев’ятку на перетинці вгорі, я майже зупинився. Обережно вистромив голову над палубою та роззирнувся. В полі зору нікого не було, та з проходу долітали голоси. Біля дверей виднілися намальовані під трафарет числа. Одні двері були позначені словом: «РУБКА».
Зараз або ніколи, Джиме. Уважно роздивися довкола. Нікого. Глибоко вдихни. Що то за гучний стукіт? Це просто твоє серце гупає від звичного в таких випадках панічного жаху. Не зважай на нього. Крок угору, крок уперед, до дверей, берися за ручку.
Ось тільки ручку відпиляно. До дверей кріпилася на болтах арматура, також приварена до дверної рами. Рубка стояла запечатана, зачинена, недоступна, герметична.
Поки я це усвідомлював і намагався осмислити, просто над моїм вухом пролунав голос.
— Гей, ти, що тут робиш?
Якщо моє серце думало, ніби весело гупало раніше, то тепер воно повністю віддало швартови й вискочило з грудей. Я крутнувся, проковтнув його та постарався не сказати: «Ковть!» Скривився й поглянув на фігуру в однострої попереду. На її плечі. Посміхнувся.
— Я можу спитати те саме у вас, лейтенанте. Що ви тут робите?
— Це мій корабель, майоре.
— Чи дає це вам підстави розмовляти таким тоном зі старшим за званням?
— Перепрошую, сер, не роздивився погонів, сер. Але я бачив вас біля рубки, а нам із цього приводу віддавали накази...
— Ви нітрохи не помиляєтеся. Запечатати й заборонити підходити до неї будь-кому, правильно?
— Правильно.
Я наблизив своє обличчя до його, насупився та з полегшенням уздрів, як він зблід. Важко водночас супитись і говорити насмішкувато, та мені це вдалося.
— Тоді ви будете раді знати, що мені наказано подбати про те, щоб ви буквально виконали свої накази. А де, до речі, генерал Зеннор?
— Отам, майоре.
Я крутнувся на підборах і пішов у той бік, у який найменше хотів іти. Він за мною стежитиме — я в цьому не сумнівався. Та вибору не мав. Якби я просто спробував забратися з корабля, він би, ймовірно, замислився над моєю присутністю, щось запідозрив і забив на сполох. У тому разі, якби я попрямував до генерала, сумніви б начисто зникли.
Звісно, міг зникнути і я. Утім, я шпарко попрямував до відчинених дверей і тихих голосів, а тоді без вагань увійшов.
Офіцери в кінці приміщення радилися над мапою. Зеннор стояв до мене спиною.
Я різко повернувся праворуч і вгледів полиці з книжками на перетинці. Без вагань підступив до неї та провів пальцем по томах. Їхніх назв я не бачив, бо мені заливав очі піт. Ухопив одну навмання. Розвернувся й подався назад, до дверей. Кинув погляд на гурт офіцерів.
Вони ж цілковито мене ігнорували. Я сповільнився, нашорошивши вуха, та не чув нічого — хіба тільки раз чи двічі розібрав стишене «каґал», без якого не обходилася жодна розмова у війську.
Коли я опинився в коридорі, лейтенант саме тікав із поля зору. Я пройшов, ні швидко, ні повільно, до східного трапу та спустився з нього, минаючи палубу за палубою. Чекаючи, коли спрацює сигналізація. Хоч я, мабуть, і не розчув би її через гупання крові у вухах. До останньої палуби, а тоді — до відчинених дверей, за якими виднілася гостинна чорнота ночі.