Куди поїхати? Звісно, не до воріт. У денному світлі, може, й реально було би проїхати позаду конвою. Та просто зараз ворота мали бути зачинені, і мені б довелося пред’явити перепустку чи якусь поважну причину для нічних маневрів. Поважної причини мені на думку не спадало. Я поволі їхав уперед, проминувши одні з воріт і рушивши периметровою дорогою, що огинала табір, просто під огорожею з колючого дроту. Без сумніву, для охоронних патрулів. Я їхав нею доти, доки між мною та вогнями табору не опинився гайок. Я спрямував головні фари до огорожі, перейшов на неробочий хід і зліз, аби глянути на перепону.
Це була огорожа в десять ниток колючого дроту. В разі пролому на ній, звісно, спрацьовувала сигналізація, та я не бачив жодних ознак порушеного ґрунту, розтяжок чи схем, що могли вести до мін. Можливо, варто було ризикнути, просто прорвавшись крізь неї. Байдуже, пролунає сигнал тривоги чи ні. Поки мляві солдати сюди дійдуть, я вже давно зникну. Я розігнав двигун, перевів його на найнижчу передачу, втиснув педаль газу в підлогу й попер уперед.
Дротяна огорожа завищала та розірвалася. Щедро посипалися й затріщали іскри (я припустив, що вона може бути електризована, та бойова машина була екранована), а тоді огорожа повністю відірвалась, і я проїхав. Хутко наростив швидкість і дременув безлюдними вулицями. Потягнув за кермо та з вищанням об’їхав площу, на якій спокійно дивилася вниз із постаменту велика статуя Марка Четвертера, а тоді виїхав на широкий проспект із віддаленого боку. Я впізнав цю вулицю, бо йшов у цьому напрямку ще до нашої першої втечі.
Попереду були річка й мости. А на протилежному боці — житлові передмістя.
Я вже перекотив свою бойову колісницю на той бік мосту, а погонею й досі не пахло. Чудово. Час залягти на дно. Я звернув і поїхав уздовж берега річки, перевів машину на мінімальну швидкість, наблизився до води та зіскочив. Машина, невпинно сунучи далі, збила одну лавку (жаль, що так сталося) та велично перекинулася через край. Залунали енергійний булькіт і плюскіт, а тоді запала тиша. Річка тут була глибока. Позаду себе я чув виття далеких сирен. Шпарко пройшов через парк до найближчої вулиці. Я, хоч і був утомлений, мусив відірватися від річки на той випадок, якщо зосталися сліди, що їх можна було побачити вдень.
— Чого досить, того досить, Джиме! — промовив я, притулившись до стіни й дуже гостро усвідомивши, що падаю від утоми. Я рухався навмання й остаточно загубився, а річка залишилася далеко позаду. У стіні поряд зі мною були ворота із вирізьбленим на деревині написом: «Моя хата скраю». Все зрозуміло. Я без вагань відчинив ворота, піднявся сходами за ними й постукав у парадні двері. Довелося зробити це вдруге, а тоді всередині щось зашурхотіло та ввімкнулося світло. Незважаючи на тривале перебування тут, на Хоєцькому, мені досі важко вірилося в те, що знайомитися так із чужими людьми правильно.
— Хто там? — гукнув чоловічий голос, і двері розчахнулися.
— Джим ді Ґріз, інопланетянин, стомлений.
Спалахнуло світло, і на мене короткозоро закліпав старезний чолов’яга з ріденькою сивою борідкою.
— Та невже? Таки так! О, яка удача для старого Чолґоша! Заходьте, сміливий інопланетянине, і скористайтеся моєю гостинністю. Чим я можу вам допомогти?
— Дякую, дякую. По-перше, пропоную вимкнути це світло: а раптом тут неподалік патруль? А ще — ліжко на ніч...
— Та на здоров’я! Світло вимикаємо, не відставайте, сюди, кімната моєї доньки, яка тепер заміжня й живе на фермі, сорок гусей і сімнадцять корів, ось ми й прийшли. Засмикнути фіранки, секундочку, а тоді світло!
Старий Чолґош, хоч і був схильний забагато теревенити, виявився ідеальним господарем. Кімната була рожева, з мереживними фіранками та двома десятками ляльок на ліжку.
— Тепер умийтеся, ось тут, а я принесу вам добрий гарячий напій, друже Джим.
— Мені більше хотілося б якогось доброго холодного напою, багатого на алкоголь, друже Чолґош.
— У мене є саме те, що треба!
Поки я змивав із себе всю армійську грязюку, він повернувся з високою пурпуровою пляшкою, двома склянками (він був не такий уже й старий) і піжамою, що мерехтіла червоними блискавицями. Я сподівався, що вони не світяться в темряві.