Він усміхнувся.
— Ви вже заплатили. Я зайшов до дзум-банку та списав із вашого рахунку дзуми. Мене попросили передати вам оце.
Я швидко закліпав, дивлячись на дзум-диск, який він мені вручив. Диск було підписано: «Джеймс ді Ґріз». А в маленькому рідкокристалічному віконечку світився напис: «Баланс 64.678».
— Банк попросив мене попросити вас із ним зв’язатися. Там не знали, скільки годин ви вчора ввечері пропрацювали на громадських роботах. Якщо ви зволите його повідомити, там внесуть потрібні виправлення.
— Я в системі! — радісно вигукнув я. Велосипедист радісно всміхнувся на знак згоди.
— Звісно! Ви — індивід, і ви маєте право на індивідуальний мутуалізм. Вітаю, вітаю! Хай ваш дзум-баланс зростає, і хай ваше життя буде довгим і щасливим!
РОЗДІЛ 26
Справжня каґальня почалася наступного ранку. В ніч фантастичного успіху Дня Д надійшли повідомлення: солдати марширували до міста з квитками, зізнавались у великій любові до свіжого повітря, їх припрошували біля чорного входу до будь-якого магазину одягу зняти з себе форму й перевдягнутись, і вони займали все нові потяги. Останній із них відбув якраз перед північчю, коли настала комендантська година.
А тривоги спершу не було. На щастя, до табору вели чотири пари воріт, і я гадав, що всі військові поліцейські у властивому їм невігластві думають, ніби вояки повернулися через інші ворота. Тож усі вони зраділи нагоді зкаґалитися на вечір. Наша операція виявилася такою успішною, що на юрми дезертирів не вистачило навіть додаткових потягів. Понад сто душ іще залишалися в місті. Вони сидітимуть у схованках до настання ночі, а тоді їх, можливо, потай проведуть на вокзал.
На свої новоздобуті багатства я купив у подарунок нашим господарям велетенський телевізор. Коли ми з Мортоном переглядали одну місцеву передачу, в мовлення вклинилися військові. Ні він, ні я цьому не зраділи, бо в цей день було якесь святкування — річниця під’єднання першої монтажної плати Марка Четвертера чи щось таке, — і на нього подалося все місто. Ми насолоджувалися парадом, очолюваним місцевим клубом велосипедисток (усі як одна демонстрували засмаглі кінцівки та тріпотіли спідницями), аж тут картинка зашкварчала та згасла, а її заступило насуплене лице генерала Зеннора.
— Вимкни! — простогнав Мортон. — Подивившись на нього, я не зможу пообідати.
— Годі. Новини будуть не з добрих, але рано чи пізно нам доведеться їх почути, і хай це вже станеться зараз.
— Увага! — промовив Зеннор, і Мортон видав негарний звук язиком. Я зацитьнув його змахом руки. — Ви всі мене знаєте. Генерала Зеннора із визвольних сил. Ви знаєте мене як добру й терплячу людину...
— А він класний письменник!
— Тихо!
— ...рішучого та справедливого лідера. І тепер настав час для застосування рішучості та справедливості. Я щойно виявив, що кільком боягузам у лавах моїх вірних військ стало дурості на спробу дезертирства. Дезертирство карається смертю...
— А що у клятій армії нею не карається?!
— ...і я знаю, що нікому з вас не хотілося б, щоб це спіткало дурних ошуканих юнаків. Із цим і пов’язане це оголошення. Я продовжую всі квитки, видані минулого вечора, на двадцять чотири години. Вони дійсні до опівночі сьогодні. Жодного вояка, який повернеться на базу до опівночі, не буде покарано. З огляду на це рекомендую всім мешканцям цього міста поговорити із цими ошуканими юнаками, що сховалися серед них. Скажіть їм повернутися. Вам відомо, де вони. Підіть до них. Розкажіть їм про цю великодушну пропозицію.
Коли він нахилився до камери й посміхнувся, з його обличчя миттю злетіла фальшива доброта.
— А ще скажіть їм, що моя великодушність зникне опівночі! Тоді буде оголошено військовий стан. Це місто буде заблоковано. Ніхто до нього не ввійде та не вийде з нього. Тоді місто обшукають. Квартал за кварталом, будівлю за будівлею. Усіх дезертирів, яких тоді знайдуть, візьмуть у полон, надавши кожному по пляшці пива й дозволивши написати по одному листу додому. А тоді розстріляють.
Зрозуміло? Це перше й останнє попередження. Ви можете повернутися сьогодні до опівночі. Ось моє послання дезертирам. Опісля ви все одно що мертві...
Я натиснув на кнопку та вимкнув телевізор.
— Досить гнітючо, — зауважив Мортон із похмурим виглядом. — Увімкни знову — хоча б на дівчат подивимось.
Я так і зробив. Але ті давно вже зникли, змінившись чоловіком із довгим волоссям і завзятим виразом обличчя, що дуже детально розповідав про несказанні радощі ІМ. Я вимкнув звук.
— Знаєш, Мортоне, він і нас має на увазі.