— По-перше, зав’язуйте з лайкою. Ці добрі люди ризикують життям, аби допомогти вам, дезертирам, тож поводьтеся з ними добре. По-друге, якщо хтось упаде, коли ми проминатимемо блокпост, нестрашно, таке трапляється. Їде кілька триколісних велосипедів, а також кілька велосипедів для двох. Розберіться між собою й по конях. Ми не відстаємо від графіка.
— Куди ми прямуємо? — запитав один із них.
— Вам повідомлять, коли дістанетеся туди. Зараз важливо розрахувати час. Коли я скажу «поїхали», ми поїдемо. А хто зостанеться позаду, опиниться в каґальному становищі. І лайку дозволено лише старшим за званням, — додав я, почувши їхні обурені вигуки. — Я тут головний, тож лаюся за нас усіх, доки ми не відірвемося. По конях.
Я двічі чи тричі об’їхав площу на чолі дезертирів-дівчат, аж поки вони не зімкнули лави й не опанували себе. Тільки тоді я дав сигнал про початок роботи членкиням справжнього дівочого клубу. Вони були прекрасні. Стрімко налетіли на нас, розділившись на два ряди, що промайнули обабіч і зімкнулися довкола. Лідерка тримала прапор, а ми з пристрастю мчали за нею. Уздовж дороги, плавно та швидко.
До блокпоста на перехресті попереду.
А тоді, за рогом, нас, дівчат, підрізав велосипедний клуб ветеранів. Усі з сивими головами, а якщо не сивими, то лисими, як більярдні кулі. Вузлуваті скарлючені ноги завзято крутили педалі, працювали старезні мотори. Вони промайнули перед нами й рушили далі, до поставлених на дорозі бар’єрів. Одні їх об’їздили, а інші злазили з велосипедів і відводили їх убік. Сержанти й офіцери кричали у відповідь, кволо пручались, але з’явився пролом. І з’явилися ми. А ширини пролому якраз вистачало, щоб прорватись.
Дехто з дівчат, що нас супроводжували, відривалися від нас і допомагали стариганам розширити пролом. Дехто сміявся та цілував офіцерів. Запанував безлад, і крізь цей безлад і пролом у бар’єрі я провів своїх дівчат. Вони мовчали, пітніли та щодуху крутили педалі. Через бар’єр, а тоді вздовж дороги й за поворот.
— Продовжуйте! — хрипко закричав я. — Ми ще не вилізли з каґалу. Поки ми не досягнемо лісу, ніхто не зупиняється. Ну ж бо! Ну! Хто останній, той каґалець!
Ми їхали. Крутили педалі, лаялися, пітніли й хитались, але їхали. Вздовж дороги, до лісу, на вузькі стежки, де ковзалися, падали, стикались і котилися м’якою зеленою травичкою.
— Хіба ми не можемо... зробити це знову? — видихнув Мортон, лежачи на спині та стогнучи.
— Не знаю, Морте, я думав, що це по-своєму весело. Тобі треба більше фізичної активності.
Він сів, поглянув туди само, куди й я, і припинив стогнати. Прибув справжній дівочий клуб, симфонія гарної плоті та плавних рухів, відкинутого волосся та блиску в очах. І кошиків для пікніків.
Із підняттям першого пива розляглися безладні радісні вигуки. Армія була всього-на-всього кепським спогадом, а свобода — блаженством. Це був перший день залишку їхнього нового життя, і якщо воно таким залишиться, то тепер ми опинилися в раю.
Я долучився до гуляння, та насправді в мене не лежала до цього душа і моя усмішка була фальшивою. Через якесь уроджене відхилення, нездатність насолоджуватися чистим щастям, я був здатен думати лише про Зеннора й огидні трюки, до яких він міг удатися, дізнавшись, що близько половини його армії зникло назавжди.
РОЗДІЛ 27
Коли я наказав своєму гуртові чарівних красунь підвестися, залунали обурені стогони та вигуки.
— Годі! — строго наказав я. — Ми досі не відстаємо від графіка, і якщо ви хочете вибратися із цього живими, виконуйте накази. Коли я скажу «жабка», плигайте.
Я зачекав, поки хор квакання і інших наслідувань жаб затихне, а тоді заговорив ізнову.
— Нам добиратися ще з півгодини. І перш ніж бурчати, згадайте, що ці милі юні дівчата, які ризикнули життями задля нашого порятунку, мусять їхати з нами, а тоді повернутися до міста іншою дорогою. І, щоб не забути, поаплодуймо дівчатам!
Пролунав хор криків, подяк, радісних вигуків; дехто почав цілуватися. Мені довелося засвистіти, щоб привернути до себе увагу, поки це не скінчилося.
— Порядок дій ось який. Зараз ми дістанемося фабрики, на якій є запасна залізнична колія. Туди саме прибуде вантажний потяг із півночі. Ми сядемо на нього та вирушимо далі. Зупинок не буде, доки не віддалимося від міста. А тепер — по конях! Уперед — ру-уш!
Під час їзди було тихо: мої звитяжні велосипедисти напружено трудилися. Коли підлетів якийсь гвинтокрил, не обійшлося без паніки, та я наказав чоловікам пригнути голови, а дівчатам — махати руками й усміхатися. Це чудово спрацювало, і тривог після цього вже не було. Зробивши останній поворот перед наближенням до фабрики какалака, ми почули, як виє гудок потяга. Ми нагодилися, коли вервечка товарних вагонів починала із брязкотом заповзати на запасну колію.