— Не страждай каґальнею, дідуню, — посміхнувся він. Але відступив і подав двом сержантам знак відкрити бар’єр. Я помітив, що там не виднілося жодного рядового, і сподівався, що офіцерам до душі попрацювати самотужки задля розмаїття. Я ще раз, востаннє, потрусив ціпком, і ми проминули бар’єр, а тоді рушили далі дорогою, зробили поворот і зникли з поля зору. Ніб зупинилася біля першого таксофона, і я скочив униз, зображаючи артрит.
— Ти в місті? — запитав Штірнер.
— Щойно повернувся.
— Дуже добре. Тоді зустрінемося біля входу.
— Входу? Що, де?
— Звичайно, на площі Марка Четвертера. А де ще йому бути?
Непогане запитання. Я гадав, що там лише стоїть статуя. Не здогадувався, що там проживає й сам старий Марк. Я заліз назад до машини, і ми поїхали — тільки шини звично завищали. Дорогою я потроху зняв із себе маскування, розпочавши з портупеї. Бороду залишив на випадок наявності патрулів, а вони таки були.
— Сповільнися, — попросив я. — Не будьмо надто підозрілими.
Сержант, який очолював патруль, провів нас сердитим поглядом. Я зігнорував його, проте загін справив на мене серйозне враження. Коли він завернув за ріг, останні двоє бійців прослизнули у відчинені двері якоїсь будівлі та зникли з поля зору. Отже, дезертири не просто не вертаються — їхні лави невпинно поповнюються. Чудово! Якщо це триватиме далі, в Зенноровій армії незабаром зостануться самі офіцери й унтер-офіцери. З таким складом війн не виграють. Я побачив, що ми наближаємося до пункту призначення, тож посмикав себе за бороду та зморшки й помолодшав на сорок років, перш ніж ми завернули на площу та плавно зупинилися. Штірнер стояв біля статуї, із захватом дивлячись на неї.
— Хотів би я піти з тобою, — промовив він.
— І я, — докинула Ніб. — Це було б неймовірно захопливо. Але нас, ясна річ, не запрошували, тож ми не можемо туди лізти.
— Як мені ввійти?
Штірнер показав на бронзові двері в задній частині кам’яного постаменту статуї.
— Отуди.
— Ключ є?
Вони обоє здивовано поглянули на мене.
— Звісно, що ні. Їх не замкнено.
— Я мав би знати, — буркнув я. Оце так філософія. Сотні, тисячі років двері стояли тут незамкнені, а в них ніхто жодного разу не проник. Я простягнув руку, а вони по черзі взялися за неї й урочисто потиснули. Я міг їх зрозуміти. Це було трохи схоже на прощання з головою місцевої церкви, що взявся лізти драбиною на зустріч із Богом.
Ручка виявилася непіддатливою, та коли я добряче її крутонув, повернулася. Я смикнув, і двері, зарипівши, поволі відчинилися. Вниз, у землю, вели трохи припорошені сходи. Ввімкнулося світло, і я побачив, що одна з лампочок вигоріла. Залишалося сподіватися, що Марк Четвертер не вигорів так само.
Коли мої ноги потривожили багатовіковий пил, я чхнув. Спуск був довгий. Сходи закінчувалися маленькою кімнаткою з освітленими монтажними схемами на стінах і великими дверима із золотими пластинами. На них було вирізьблено й інкрустовано діамантами безсмертні слова: «Я Є, ОТЖЕ, Я МИСЛЮ». Під ними висіла маленька табличка з написом червоними літерами: «БУДЬ ЛАСКА, ВИТИРАЙТЕ НОГИ, ПЕРШ НІЖ УВІЙТИ». Я витер ноги об розстелений килимок, глибоко вдихнув і потягнувся до ручки, що здавалася витесаною з одного рубіна.
Двері розчахнулися, повернувшись на змащених петлях, і я ввійшов. Велика, добре освітлена кімната, суха та з кондиціонуванням повітря. Одна стіна вкрита шкалами й електронними приладами. А посередині кімнати...
Звісно, Марк Четвертер. Достоту як на картинах. Ось тільки від нього до зібрання апаратури неподалік тягнулися кабелі та дроти. Циферблати ж сяяли електронним світлом, а в мій бік крутнувся телевізійний давач. Я наблизився, зупинився попереду та притлумив потужне бажання вклонитись. А що саме кажуть розумній машині? Пауза затягнулась, і я став почуватись абсурдно. Прокашлявся.
— Марк Четвертер, як я розумію?
— Звісно. Ти сподівався на когось іншого... кр-р-к!
Голос був різкий і хрипкий, а слова, що звучали, поступово затихаючи, завершило неприємне рипіння. Водночас із панелі спереду вихопився дим, і розчахнувся люк. Мені урвався терпець.
— Шикарно! Справді чудово. Сотні років цей електронний всезнайко сидить отут, ховаючи у своїх банках пам’яті мудрість віків. А щойно я до нього озвався, він вибухає й гине. Це схоже на кінець поганого анекдоту...
Позаду щось заторохтіло, і я підскочив, розвернувся та застиг у захисній стійці. Але це був усього-на-всього маленький робот на пневматичному ходу, наїжачений механічними насадками. Він підкотився до Марка й завмер. Викинулася рука з клешнею й занурилася під відкриту панель. Зацокала, задзижчала й видобула монтажну плату, а тоді шпурнула її на підлогу. Тим часом зі слоту на горішній поверхні робота виходила ще одна монтажна плата. Хаплива клешня взяла її й делікатно просунула в отвір перед собою. Маркова панель різко закрилась, а тим часом робот розвернувся й посунув геть.