Вранці витягував її з шухляди, клав перед себе, а за хвилину, відвернувшись до вікна, шматував, кидав до корзини і, матюкнувшись, брів до кочегарки. Довго тирлувався, смоктав нервово дудку цигарки, рвучко кидав недопалка: «А може, не на зміні той бісів Нікандрич», — залітав до котельної, бігом — одна нога ще бовтала повітря — випалював попередження, нарешті, зібравшись, поправляючи борти синього кітеля: «Скока тєбє, старий хрєн, скока можу попереджувать… Я тебе не на зону одправлю, а на тріпдачу, на Саксаганського доправлю». — «За што напрасліну наводіш, нашальнік? Вєк волі не відать, Савєліч…» — розводив руками вурка. Сироватко знімав картуза, обтирав внутрішнім боком долоні чоло, забиваючи віддих од несподіваної хоробрості; сідав на плетеного китайського стільця, закурював, м'яко вже крадучись, майже шепотів, наче замовлявся: «Не взищи, Нікандрич, але скаржаться. Манька Фоменкова. У Петьки її сифіліс знайшли…» — дитинно, безпорадно Нікандрич розводив руками: «Нашальник, ти мнє лапті нє плєті. Мало лі гдє єйо Пєтька всунул?… Да і Маньку знаю: когда-то мої корєша после откєда на хор ставілі… ілі слєдующего года? В каком году ето било, нашальнік? А, Савєліч? Да-а-а-м, она там по казармах шлялась. Мнє, нашальнік, нєчєго хлєстаться…» — «Да куди б він всунув, Нікандрич, пацану то, пацану дванадцять годків всього…» — «А тєбє скока, Савєліч? А-а-а-а? Що-о-о, малчіш, — хрипів, присьорбуючи сміхом, вурка; обличчя несподівано важчало, очі скляніли, полишаючись того знайомого, єхидного прискалу. — Вот то-то… Жізнь такая штука красівая, — обертав круглу долоню Нікандрич, і можна було легко вгадати, як він уявляє ту «красивую жізнь», — май на уліце, да-а-а-м, як згадаю свої літа молоденькі. Давай поначалу, Савєліч, чіфірку поганяєм, ми-то, кажись, одногодкі с табой… да і нє только, — тут Нікандрича обличчя набирало того звичного вигляду, — це трохи заспокоювало майора, — вєрьовочка нас стянула, вєрьовочка… і много, ой как много та вєрьовочка знаіт… Мне-то что… Мнє-то домой всьо равно»… — Нікандрич розливав кукнар або чифір, а Сироватко задом до дверей: «Ну, я тебе предупредив», — витягував із себе майор, переляк сіпався в очах, але добавляв: «А патретік зніми, зніми… Значить, Леоніда Ілліча надо… А нащот дома, то сам знаєш — там ти, яко і я, не жилець…» Волошкові очі Нікандрича крижаніли: «Ти-то не отиграєшся, Савєліч. Вєк волі нє відать». І так ні з чим плентав назад майор Сироватко.