Перше, що почув, пробуркавшись, Йона, це голод. Він зібрав акуратно у валізку речі, почитав молитви. А як вийшов за ворота — ударили дзвони, облизуючи, розгойдуючи осіннє повітря; вони клали свій звук то низом, геть тихо, журкітливо, аж серце збивалося з ритму й тріщало у ребрах, — то несподівано били шибками, зриваючи в лет голубів; на лавці жінка читала книгу, глянула на Йону, опустила голову; проревли винищувачі. Потемніло. Літаки чорним окриллям закрили півнеба, розливаючи гуркіт дворами, лякаючи нелякливих рудих щурів на сміттєбаках; перехожі підняли лиця, тіні від літаків запали глибоко в очі, вигострили вилиці; жінка втопила розкосий погляд в Йонині зіниці. Ударило, посипалось світло, снопами, оберемками жовтих, голубих променів, — завалившись наліво й описавши дугу, винищувачі зникли. Люди звично заклацали підборами. Дзвони ударили. Осінь навалилася здалеку духом яблук, солодким приторним смаком динь. Осінь сховала жінку; спала з її плечей; вітер зірвав калюжу. Йона поблукав поглядом по строкатому змієві натовпу й вирішив, що не зрушить звідси. Хоч би як воно там не було; чого тікати: голуби летять, теплими, білими клубочками перекидаючи тіла над червоними, зеленими, синіми дахами; десь там іде сліпий дощ, ряботять калюжі. Осінь. Проте не зима…