«Симптом канделябра». Моя дочка Еллен і одна з її найближчих подруг Лорна грають в хокей на траві у двох різних командах. Одного дня, коли хокейні планети, ймовірно, зійшли зі своїх орбіт, обидві дівчинки пошкодили собі руки під час тренувань. Еллен прийшла додому з посинілим пальцем, який набряк, збільшившись удвічі. У подібних ситуаціях я зазвичай зберігаю спокій, але це тому, що я заміжня за педіатром. Оглянувши і вправивши палець Еллен, Стів зафіксував його бинтом і оголосив: нам тільки залишається чекати до завтра, щоб побачити, що буде далі.
Не минуло й двох годин, як моя подруга Сюзанн з дочкою Лорною уже стояли в нашій вітальні, і дівчинка розповіла, що хтось пошкодив їй руку хокейною ключкою. Стів приготувався обстежити її руку, так само як обстежив Еллен. Лорна — твердий горішок, вона мужньо намагалася переконати нас усіх, що з нею все гаразд. Очевидно, вона дуже хотіла, щоб з її пальцем все було в порядку. Але тої самої миті, коли Стів торкнувся її руки, вона аж підскочила від болю. Стів подивився на Сюзанн і сказав: «Це тонка чутливість. Потрібно зробити рентген».
Наступного дня я розпитала Стіва, чи існує в медицині такий термін, як «тонка чутливість». Я чула, як він уживав це словосполучення раніше, і воно здавалося мені потішним (наче «дивовижна болючість» або «фантастична пекучість»). Чоловік пояснив, що так кажуть, описуючи різновид болю, який людина не може приховати, навіть якщо відчайдушно намагається поводитися мужньо. Потім він сказав: «Ми також називаємо це “симптомом канделябра”, тому що людина відчуває від звичайного дотику такий біль, що підстрибує до стелі».
Одним із наслідків спроб ігнорувати емоційний біль є виникнення «симптому канделябра». Ми вважаємо, що заховали біль так глибоко на споді, що він більше не зрине на поверхню, аж раптом несподіване, на перший погляд невинне зауваження розлючує нас або доводить до сліз. Або невеличка помилка на роботі викликає напад непереборного сорому. Можливо, конструктивний відгук колеги поцілив у хворобливо-вразливе місце, і ми підстрибуємо від болю вище даху.
«Симптом канделябра» особливо поширений і небезпечний у ситуаціях «надвлади»: люди із вищим суспільним статусом або на вищій посаді із меншою імовірністю відповідатимуть за надмірну реакцію. У таких випадках почуття безпорадності й болю поглибиться. Ми демонструємо наш високо цінований стоїцизм перед тими, на кого хочемо справити враження або вплинути, але згодом, опинившись серед людей, над якими маємо емоційну, фінансову чи фізичну владу, вибухаємо. І оскільки сильні світу цього не бачать цієї поведінки, нашу версію історії сприймають як істинну. Ми бачимо подібну поведінку в родинах, церквах, школах, громадах і офісах. А в замісі з такими чинниками, як стать, соціальний клас, раса, сексуальна орієнтація і вік, комбінація може стати вбивчою.
Агресивну поведінку на дорозі і в спорті часто вважають соціально прийнятними виявами «симптому канделябра». Не зрозумійте мене неправильно — я затята спортивна фанатка, і в мене є жахлива звичка показувати середній палець руки під кермом (щоб не побачили інші водії й діти на задньому сидінні). Але кров не стугонить у моїй голові від шаленої люті, коли моя улюблена бейсбольна команда погано грає або коли мене заблокували на стоянці. Я зростала в середовищі високої чутливості до болю, а також працювала з людьми, які спочатку пригнічували свої емоції, а потім вибухали. Я не за чутками знаю, що неконтрольований вибух емоцій позбавляє почуття безпеки, яку більшість із нас намагається створити у своїх родинах або організаціях. Якщо це відбувається досить часто, гостра реакція на біль створює вибухонебезпечну атмосферу — люди навколо боятимуться і житимуть на межі.
Ми не можемо ані притлумити біль, ані зірвати його на комусь іншому, зберігши свою суть і цілісність. Більшість із нас були жертвами таких емоційних вибухів. Навіть розуміючи, що бос, друг, колега або партнер зривається на нас, тому що щось зачепило болючу струну і справа зовсім не в нас самих, ми втрачаємо довіру й повагу до нього. Життя, зростання, праця або любовні стосунки у вибухонебезпечній атмосфері створюють тріщини у захисній шкаралупі нашого почуття безпеки і самоповаги. За якийсь час це може призвести до душевної травми.
Відкидання болю. Наше его — це частина нас, яка піклується про наш статус і про те, що думають інші, про те, щоб завжди бути кращим за когось і завжди мати рацію. Я вважаю его своїм внутрішнім пройдисвітом. Воно повсякчас спонукає мене порівнювати, доводити, вдовольняти, вдосконалюватися, перевершувати і конкурувати. І цей внутрішній пройдисвіт на дух не переносить дискомфорту або рефлексії. Его не визнає історій поразок і не хоче писати нові закінчення; воно заперечує емоції і ненавидить допитливість. Натомість его використовує історії як обладунки й алібі. Его страх як соромиться бути звичайним (саме так я визначаю нарцисизм). Его стверджує: «Почуття існують для невдах і слабаків». Уникання істини й уразливості — це основні ознаки цього пройдисвіта.