Амбридж
Поширені вияви розвантаження від емоцій можуть ставати дуже тривожними. Вони відчуваються як фальш. На додачу до вибухового характеру і заразливого страху з’являється ще одна дуже складна поведінкова модель, яку я називаю «Амбридж». Вона має місце, коли не інтегруються світлі і темні емоції. У надмірній ласкавості є щось тривожне. Уся ця привітність видається наскрізь фальшивою і трохи нагадує бомбу сповільненої дії. Я назвала цю модель іменем персонажа з роману Джоан Роулінґ «Гаррі Поттер і Орден Фенікса» — Долорес Амбридж37. Амбридж носить манірні рожеві костюми й капелюшки, оздоблює свій рожевий кабінет бантиками й тарілочками з котенятами і обожнює піддавати тортурам дітей, які погано поводяться. Роулінґ пише про неї: «Я помічала не один раз, що невимовна витонченість пліч-о-пліч крокує з виразно немилосердними поглядами на життя». Вона додає: «Любов до усього нудотно-солодкуватого часто означає відсутність справжнього душевного тепла або милосердя». Я помітила те саме. Надто багато витончених емоційних виразів, надто багато заяв, як-от: «Усе дивовижно», або «Я просто ніколи не злюся і не засмучуюся», або «Якщо ви позитивно налаштовані, то зможете все докорінно змінити» — часто маскують справжній біль і страждання. Така поведінка — такий самий сигнальний прапорець, як і розпачливе занурення в себе або вибух люті.
Діти краще відчувають емоції під солодкою оболонкою. Чарлі, мій син-четвертокласник, іноді говорить: «Будь обережна. Я думаю, що вона не справжня кицька». Він має на увазі кицюню з мультфільму «Лего-фільм»(«The LEGO Movie»)38, радісну й добру, поки вона зненацька не перетворюється на Суперзлу Кицьку. Ключовим моментом є інтеграція. Постійно бути на світлій стороні — це так само небезпечно, як постійно перебувати в темряві, тому що заперечення емоцій підживлює темряву.
Стратегії розпізнавання емоцій
Отже, як розпізнати емоції, не вихлюпуючи їх на інших? Відповідь, яку я знайшла у своєму дослідженні і спробувала застосувати на практиці у своєму житті, звучить доволі просто: дозвольте собі відчувати емоції, цікавтеся ними, звертайте на них увагу і практикуйте. Цей підхід вимагає практики. Бентежної, неприємної практики.
Письмовий дозвіл
Свій перший дозвіл на емоції я написала на папірці для нотаток того ранку, коли уперше зустрілася з Опрою Вінфрі, яка інтерв’ювала мене для своєї програми «Super Soul Sunday»39. Я написала: «Дозвіл на радість, веселощі і дурниці». Тепер кишені моїх джинсів частенько напхані папірцями з дозволами. Ми з моєю командою часто розпочинаємо складні зустрічі з писання дозволів і читаємо їх одне одному, а вже потім починаємо працювати. Ми не розпізнаємо емоцій, якщо не дозволимо собі їх відчувати.
Якщо ви виросли в родині, де емоції не лише дозволяли, але й заохочували, вам, можливо, легше дозволяти собі відчувати і розпізнавати їх. Ви можете навіть подумати: «Мені це не потрібно — я добре взаємодію з емоціями». Але я вважаю, що це важливий крок, позаяк письмовий дозвіл підтверджує серйозність ваших намірів.
Якщо ви зростали в середовищі, де емоції були зведені до мінімуму, де їх вважали неприйнятними, слабкістю, марними почуттями (наприклад, «сльозами горю не зарадиш») або навіть карали за них, то дозвіл собі відчути, розпізнати й досліджувати емоції може стати складним завданням. Можливо, ви будете першою людиною в своєму оточенні, яка дозволить собі відчувати емоції. Якщо ви стурбовані тим, що дозвіл відчувати і взаємодіяти з емоціями перетворить вас на того, ким ви не є і бути не хочете, — не бійтеся, цього не станеться. Натомість це дасть вам можливість стати самим собою по-справжньому. Ми запрограмовані на емоційність. Відкидаючи цю частину себе, ми позбавляємо себе цілісності.
Звертання уваги
Кожне розпізнавання розпочинається з того, що ви дозволяєте собі взаємодію з емоціями. Наступний крок полягає в тому, щоб звернути увагу на емоції — глибоко вдихнути і замислитися про те, що ми відчуваємо. Я усе своє життя тамувала подих, отож заспокійлива сила дихання була мені чужою й досі залишається трохи чудернацькою. Я не тільки затримую подих, коли нервую, непокоюся, переймаюся чимось або шаленію, але й грубо реагую на людей, які радять: «Вдихни, Брене» або «Просто дихай». Ці поради викликають у мене бажання стукнути радників по голові, поки я затримую дихання.
Проте протягом кількох останніх років дихання стало наріжним каменем моєї «практики спокою», як я називаю підхід до життя під гаслом «Не втрачай клепки». Цікаво, що учасники дослідження, які найбільше розповіли мені про дихальні практики, перебувають на сторонах професійного континууму, які ми традиційно вважали протилежними: учителі йоги, гуру медитації і люди, що практикують усвідомленість, з одного боку, а з другого — солдати, пожежники, рятувальники й успішні спортсмени. Проте усі вони використовують фактично одні й ті ж методи.