Проте того дня я несподівано зрозуміла, що добре усвідомлюю кожну деталь навкруги. Я була повністю занурена в думки про роботу — мій мозок палав, — але водночас гостро відчувала запах скошеної трави і зауважила колір «ротиків», які садив мій сусід. Мені подобалося відчуття нових шкарпеток, поцуплених із комода доньки, і я насолоджувалася легкою прохолодою, на яку так нетерпляче чекають усі х’юстонці. Саме тоді я зрозуміла, що усвідомленість і «потік» ніколи не конкурують одне з одним. Це не те саме, але у них єдина основа: вибір уважного спостереження.
Кілька тижнів потому я повернулася додому після продуктивної робочої прогулянки і побачила, що мій син Чарлі тримається за палець і насилу стримує сльози. Він загнав під шкіру скалку, перелазячи через дерев’яний паркан, і потребував допомоги. До того як я зрозуміла подібність між «потоком» і усвідомленістю, я б занепокоїлася, що не можу сісти і негайно записати усі думки, що сяйнули мені під час прогулянки. Але того дня я вирішила просто залишитися в поточному часі й перенести свою усвідомленість на Чарлі. Мені знадобилося декілька хвилин, щоб знайти пінцет і окуляри, але я не бігала будинком у паніці. Я витягнула скалку і посиділа з Чарлі, поки він не захотів знову повернутися на вулицю.
Коли нарешті я сіла біля комп’ютера, думки вже чекали на мене. Мої ідеї і натхнення були не чимось зовнішнім, хитро принесеним додому після прогулянки, вони були частиною мене. Я була відкрита для них, і вони, своєю чергою, залишалися відкритими для мене.
Третій закон Ньютона проголошує: «Сила дії дорівнює силі протидії»43. Я вважаю, що цей закон також поширюється на наше емоційне життя. На кожну емоцію, яку ми відчуваємо, є відповідь. Коли ми відчуваємо гнів, то можемо бездумно нападати на інших чи замикатися в собі, або ж наша реакція може бути усвідомленою, і ми будемо дихати, аналізувати і усвідомлювати, що насправді відчуваємо і як реагуємо. Коли ми налякані, то можемо піддатися інстинкту боротися, втікати або ж заморозити відчуття, дихати і вдумливо реагувати. Дихання і усвідомленість забезпечують розуміння і простір, необхідні нам для того, щоб зробити вибір, який відповідає нашим цінностям.
Туди увійти ти повинен
Можливо, зараз ви думаєте: «Я не хочу цього робити. Доведеться чимало працювати. Це здається надто важким». Я розумію. Я з вами. Повернення до себе таки приголомшує, підйом після падіння завжди вимагає від нас надто багато — нам і цього досить. Але це не так. Входження в свою історію — це розпізнавання. Воно може здаватися небезпечним, але «туди увійти ти повинен».
У ключовій сцені епізоду «Імперія завдає удару у відповідь» трилогії «Зоряні війни»44 магістр Йода навчає Люка мистецтву воїна-джедая, розповідаючи йому, як використати Силу і як темна сторона Сили — гнів, страх і агресія — може поглинути його, якщо він не навчиться знаходити спокій і внутрішнє умиротворення. У цій сцені Люк і Йода опинилися на темному болоті, і Люк зауважує щось дивне. Він вказує на темну печеру біля підніжжя велетенського дерева і, дивлячись на Йоду, каже: «Щось тут не так… Я відчуваю холод. Смерть».
Йода пояснює Люку, що печера небезпечна і в ній панує темна сторона Сили. Люк має вигляд збентеженого і наляканого, але відповідь Йоди проста: «Туди увійти ти повинен».
Коли Люк запитує, що в печері, Йода пояснює: «Тільки те, що візьмеш із собою».
Поки Люк збирає свою зброю, Йода наполегливо радить: «Твоя зброя — вона тобі не знадобиться».
У печері темно й тісно від покрученого коріння. Над землею клубочиться моторошна пара, на одній гілці звивається величезна змія, на другій примостилася доісторична на вигляд ящірка. Люк повільно пробирається вглиб печери і зустрічає свого ворога, Дарта Вейдера. Вони вихоплюють світлові мечі, і Люк стинає Вейдеру голову в шоломі. Голова котиться, шолом розколюється, відкривши обличчя Вейдера. Тільки це не обличчя Дарта Вейдера; це обличчя самого Люка. Люк дивився на власну голову, що лежить на землі.
Вхід у свої історії страждань — це наче занурення в печеру на болоті Йоди. Це може здаватися небезпечним і лячним, і те, із чим ми нарешті маємо зіткнутися, — це ми самі. Найскладніша частина наших історій — це часто-густо те, що ми самі до них додаємо: те, ким ми себе уявляємо, і як, на нашу думку, нас сприймають інші. Так, можливо, ми втратили роботу або провалили проект, але найболючіше в нашій історії — це те, що ми самі собі навіюємо про нашу самооцінку й гідність.