Визнання свого досвіду означає розпізнавання своїх почуттів і осмислення темних емоцій — нашого страху, гніву, агресії, сорому і провини. Це нелегко, проте альтернатива — заперечення своїх історій та відмова від емоцій — означає вибір життя в темряві.
Коли ми вирішуємо визнати свої історії і жити в істині, ми осяваємо світлом пітьму.
А тепер перейдемо до осмислення.
5. Осмислення
Коли опиняєшся у вирі подій, це не історія зовсім, а веремія; загрозливе ревіння, сліпота, уламки розбитого скла і дерев’яні тріски; неначе будинок, зруйнований смерчем, або ж корабель, розчавлений айсбергами чи підхоплений бистриною, з безпорадною командою, що не в змозі його зупинити. Лише із часом це стає схожим на історію. Коли ти переказуєш її собі або комусь іншому45.
Маргарет Етвуд. Під ім’ям Грейс
Розпізнавання — це входження у свою історію; осмислення — це той етап, коли ми її визнаємо. Мета осмислення — чесно оцінити придумані нами історії боротьби, заново в них увійти, оцінити свої дії і співвіднести з реальністю, занурюючись у теми обмежень, сорому, провини, образи, журби, великодушності і пробачення. Осмислення цих тем і перехід від першої реакції до глибшого усвідомлення наших думок, почуттів і поведінки відкриває шлях до ключових знань про те, ким ми є і як взаємодіємо з іншими. Осмислення — це той етап, де народжується щирість і починаються зміни.
Змови та вигадки
Осмислення починається з увімкнення допитливості й усвідомлення історії про власне страждання, гнів, розчарування або біль, яку ми розповідаємо самим собі. Тої ж хвилини, коли ми опиняємося долілиць на арені, наш розум починає працювати, намагаючись второпати, що ж відбувається. Це історія, в якій панують емоції і негайна потреба захистити себе; це означає, що обрані засоби, найімовірніше, не надто безпечні, добре обмірковані чи навіть цивілізовані.
Пригадуєте слова Томпсона: «Цивілізація закінчується на ватерлінії»46? Осмислення починається, з’являється готовність діяти, можливість і мужність перетнути ватерлінію — увійти до першої, варварської історії, яку ми собі придумали. Це початок другого акту.
Навіщо необхідно повертатися у цю не піддану цензурі історію? Тому що в цій незміненій оповіді закладені відповіді на три критично важливих питання — питання, які культивують щирість і привносять більшу мужність, співчуття і взаємозв’язки в наше життя.
1. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про ситуацію?
2. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про інших людей в цій історії?
3. Що ще мені треба дізнатися і зрозуміти про себе?
За відсутності точних даних ми завжди вигадуватимемо історії. Такими ми створені. Насправді потреба вигадувати історію, особливо коли нам боляче, — це складова нашого найпримітивнішого інстинкту виживання. Пошуки сенсу закладені в нас біологічно, і, щоб заповнити інформаційну прогалину, ми часто придумуємо історію, у якій є сенс, яка здається знайомою і дає нам розуміння того, як найкраще захистити себе. На етапі осмислення ми намагаємося зробити усвідомлений вибір — наважитися на відчуття невизначеності і вразливості, поки осмислюємо правду. Хоробрий, свідомий вибір.
Роберт Бартон, невропатолог і письменник, пояснює, що наш мозок винагороджує нас дофаміном, коли ми дізнаємося і завершуємо якусь поведінкову модель47. Історії — це моделі поведінки. Мозок розпізнає знайому структуру історії «початок — середина — кінець» і винагороджує нас за прояснення невизначеної ситуації. На жаль, ми не повинні бути правдивими, тільки достовірними.
Вам знайоме це чудове відчуття, яке ми досвідчуємо, коли з’єднуємо лінією пункти і бачимо картинку або завдяки підказці уперше розуміємо сенс чогось? Знайомий оцей «ага-момент», як називає його Опра Вінфрі? Бартон використовує його за приклад того, як ми відчуваємо нагороду мозку за розпізнавання моделі. Хитрість у тому, що обіцянка цього відчуття може спокушати нас до того, щоб зачинити двері перед невизначеністю і вразливістю, які часто необхідні, щоб дістатися до істини.
Бартон пише: «Оскільки ми змушені вигадувати, то часто змушені задовольнятися незакінченими історіями і виходити з них». Він також каже, що, навіть якщо ми склали тільки половину історії, «ми заробляємо дофамінову “винагороду” щоразу, коли вона допомагає нам щось зрозуміти в нашому світі, навіть коли це пояснення неповне або неправильне».