Духовність. Учасники дослідження, які поділилися історіями сорому через свою віру, мають менше спільного, аніж вважають інші. Я не виявила жодних особливих моделей; проте одна спільна риса в них таки є. Більше половини учасників, котрі розповідали про історії віри, у яких досвідчували відчуття сорому, саме в духовності знайшли опору й зцілення. Більшість із них змінили парафію або віросповідання, але духовність і віра залишилися важливою частиною їхнього життя. Вони вважають, що сором виникає радше через земні, вигадані людьми і ними ж інтерпретовані правила або норми і соціальні / громадські очікування релігії, а не через їхнє особисте ставлення до Бога або Божественного начала. Наші історії віри потрібно захищати, і ми маємо пам’ятати, що жодна людина не вправі судити про нашу духовність або складати історію про нашу духовну гідність.
Творчість і здібності. У книжці «Надзвичайна відвага» я пишу: «Одна причина моєї впевненості в тому, що сором присутній у школах, — це те, що 85 % чоловіків та жінок, опитаних для дослідження сорому, могли згадати випадок зі свого дитинства, який був настільки ганебним, що змінив їхнє сприйняття себе як учня. Ще сильніше мене турбує те, що приблизно половина цих спогадів були тим, що я називаю «творчими шрамами». Учасники дослідження могли вказати на конкретний інцидент, коли їм сказали або довели, що вони не були хорошими письменниками, художниками, музикантами, танцюристами або взагалі творчими людьми. Це допомагає пояснити, чому злі гноми мають таку владу над людьми, коли йдеться про творчість та інновації».
Як і у випадку з привабливістю та духовністю, ми маємо дбати про свої історії креативності та творчих здібностей і плекати їх. Якщо навіть ми не досягнемо якогось стандарту успіху, це не означає, що у нас немає здібностей і талантів, які тільки ми можемо подарувати світові. Тільки тому, що хтось не бачить цінності в тому, що ми можемо щось створити або чогось досягти, цінність цього і наша особиста цінність не змінюється.
Ґоттшелл стверджує, що змовницьке мислення властиве «не тільки дурним, неосвіченим або божевільним. Це рефлекс нагальної потреби сенсовного досвіду, закладений в мислення оповідача». Він продовжує цю тезу, наголошуючи, що врешті усі люди використовують теорії змови для пояснення неприємних подій. Він пише: «З точки зору змовницького розуму ми не вступаємо в лайно безпричинно», і всі складнощі людського життя призводять до виникнення теорій, які «завжди розрадять своєю простотою».
Його висновок про змовницьке мислення на соціальному рівні пояснює деякі точнісінько такі самі проблеми на особистому і міжособистісному рівнях. Ґоттшелл пише, що для теоретиків змови «погані речі трапляються не через складну мішанину абстрактних історичних і соціальних змінних. Вони трапляються тому, що погані люди докладають зусиль, аби завадити нашому щастю. І ви можете боротися і, можливо, навіть перемогти поганих людей. Якщо здатні прочитати між рядків».
Під час дослідження я виявила, що те саме можна сказати про таємні змови, які ми вигадуємо задля виправдання стереотипів, пояснення сварки з партнером, несхвального погляду начальника або поведінки нашої дитини в школі. Ми придумуємо підтекст історії, який пояснює, хто за нас, а хто проти, кому ми можемо довіряти, а кому — ні. Змовницьке мислення виникає через потребу самозахисту, що ґрунтується на страху, і нашу нетерпимість до невизначеності. Коли ми досить часто залежимо від історій самозахисту, вони стають нашою історією за замовчуванням. І ми не маємо забувати, що розповідь — це потужний інструмент інтеграції. Ми починаємо вплітати ці приховані, фальшиві історії в своє життя, і врешті вони спотворюють нашу сутність і відносини з іншими. Коли неусвідомлене вигадування історій входить у звичку, ми часто спотикаємося об одну і ту ж саму проблему, не підводячись після падіння, і вигадуємо різні версії однієї і тієї ж проблеми в наших відносинах — ставимо історію на повтор. Бартон пояснює, що нашому мозку подобаються передбачувані історії. Він пише: «По суті, відпрацьовані до автоматизму моделі заохочують наш мозок складати історію, яку ми очікуємо почути».
Чоловіки та жінки, які культивують практики здобуття внутрішньої сили, розуміють пастки оцих перших історій, у той час як учасники, які не могли підвестися після падіння, здавалося, застрягли в цих історіях. Хороша новина — це те, що люди не народжуються з винятковою здатністю розуміти, що вони вигадують історії, і це розуміння не осяває їх зненацька. Вони практикувалися. Інколи роками. Вони поставили собі за мету усвідомлювати це і намагалися розібратися в собі, поки не вийшло. Вони визнали свої змови і вигадки.