Я розуміла, куди вона хилить, і не хотіла, щоб розмова закінчилася обговоренням того, як я занадто чутливо ставлюся до інциденту.
Я перейшла до перехресного обговорення:
— Вона глузувала з правил і порушувала їх, хоча я дала їй зрозуміти, що вони важливі для мене; таким чином, вона насміхалася над тим, що важливо для мене. А це те саме, що насміхатися з мене.
«Я дивилася усі епізоди серіалу “Закон і порядок”. Не намагайся грати зі мною в ігри».
— Я зрозуміла. — Діана глибоко зітхнула і замовкла.
Я не атакувала. Я також глибоко вдихнула і замовкла. Для цієї гри потрібні двоє.
Діана запитала:
— Ти можеш припустити, що твоя сусідка по кімнаті доклала максимум зусиль?
«Ти насміхаєшся з мене?» Я сказилася. Остаточно й цілком сказилася від гніву. Уперше, відколи ми працювали разом, я не була впевнена, чи мені подобається Діана, і я засумнівалася в її судженнях. Я закрижаніла. Розповідаючи про події у своєму житті, я зазвичай жестикулювала, але тепер я склала руки на грудях і стиснула губи. Своїм найспокійнішим голосом я відповіла:
— Ні. Я не вважаю, що вона докладала максимальних зусиль. А ти припускаєш, що вона робила все можливе?
Що суворішою ставала я, то сильніше розкривалася Діана, відчиняючи своє обличчя, тіло й серце для такої можливості. Це доводило мене до божевілля.
— Знаєш, я не впевнена. Проте я думаю, що загалом люди намагаються поводитися якнайкраще. А ти що думаєш?
«Що я думаю? Я думаю, що ця розмова — суцільна маячня. Ось що я думаю. Я думаю, що думка про те, що люди докладають максимальних зусиль, теж цілковита нісенітниця. Не можу повірити, що плачу за це».
Діана перервала мою високочолу рефлексію:
— Брене, ти маєш сердитий вигляд. Що відбувається?
Я забрала руки з грудей, нахилилася вперед і вперлася ліктями в коліна. Я подивилася Діані в очі і запитала:
— Ти насправді віриш — усім своїм серцем, — що люди докладають максимум зусиль? Чи… це те, у що ми повинні вірити, тому що ми соціальні працівники? Скажи мені правду.
Я опинилася так близько до неї, що нізащо б не проґавила, якби вона бодай легенько здригнулася.
Вона посміхнулася, подивилася вгору, потім кивнула.
«О мій Боже. Ти мене, мабуть, розігруєш».
— Так. Так, я справді вірю, що більшість із нас робить усе, що може, за допомогою інструментів, якими володіє. Я вірю, що ми можемо рости і ставати кращими, але я також вірю, що більшість із нас справді докладають максимальних зусиль.
— Що ж, чудово. Молодець. Я так не думаю.
«І ти сама, і ті, кому ти там посміхаєшся, мають просто кататися на своїх єдинорогах веселкою і залишити нас, простих смертних, наодинці з нашими стражданням і яловичою відбивною в клярі».
Діана оголосила, що сеанс закінчився, і уперше я почула це з радістю. «У нас немає нічого спільного. Я божеволію. Вона взяла бік витиральниці рук об диван».
Я попленталася до автомобіля і вирішила заїхати до кількох місць у справах, перш ніж вирушити додому. Діана вже висловлювала кілька божевільних ідей протягом нашої спільної роботи, але ця була надто чудернацькою і розлютила мене. Навіть стоячи в черзі у банку, я хитала головою і роздратовано зітхала.
Я припинила подумки ремствувати, коли жінка, котра стояла переді мною в черзі до каси, почала кричати на банківського працівника, який її обслуговував:
— Цього не може бути! Я не знімала ці кошти. Покличте керівника!
Я стояла позаду цієї жінки, за кілька кроків від неї, тому бачила і чула усе. Це була літня біла жінка, ймовірно, років вісімдесяти, а молодик, що обслуговував її, був афроамериканцем віком до тридцяти років. Чоловік вказав на свого начальника, який обслуговував іншого клієнта в одному з віконець трохи далі. Керівниця була афроамериканкою середнього віку.
— Ні! Покличте іншого керівника! — заверещала жінка біля каси.
«Приїхали. Вона справді збирається чекати, поки не прийде білий керівник? Що відбувається з людьми?»
До цього часу керівничка помітила гармидер і підійшла. Поки вона супроводжувала жінку до свого кабінету, я підійшла до віконечка каси.
— Чим я можу допомогти? — запитав чоловік.
Вочевидь, одержима демонами, яких я зазвичай позбуваюся під час терапевтичного сеансу, я бовкнула:
— Як ви гадаєте, люди зазвичай докладають максимальних зусиль?
Він усміхнувся:
— Ви бачили, що сталося?