— Отже, маю до тебе дослідницьке питання. Ти думаєш, загалом люди роблять усе, на що здатні?
Вона відповіла зухвало і передбачувано негативно:
— О чорт, ні!
Я всміхнулася:
— Правда? Я абсолютно згодна!
Тоді вона нахилилася над столом і почала запально пояснювати:
— Візьмемо, наприклад, грудне вигодовування. Я зараз годую свою доньку. Так, це складно. Так, це виснажує. Так, я тричі мала запалення, через яке щоразу, коли дитина прикладається до грудей, відчуваю, ніби мій сосок ріжуть склом. Але, будь ласка, не розповідайте мені про потребу привести тіло до норми, почуття втоми або необхідність вийти на роботу. Я не хочу цього чути. Якщо ви не збираєтеся годувати грудьми принаймні рік, вам варто двічі поміркувати про народження дітей. Ви не докладаєте максимальних зусиль, а хіба ви не вважаєте, що ваші діти заслуговують на це? Відмова від зусиль — це лінощі. А якщо відмова від зусиль — це все, на що ви здатні, можливо, ви не робите усього, на що здатні.
І ось я відчула себе отим товстопиким каналізаційним щуром у пошарпаній шкіряній курточці і рваних джинсиках. Я майже відчула запах сиру. Я була її каналізаційним щуром.
Я годувала дітей грудьми впродовж дуже нетривалого відтинку часу, аж ніяк не рік. Я відчувала пекучу потребу пояснити моїй новій подрузі, що у мене були страхітливі токсикози протягом перших двадцяти тижнів обох вагітностей, і я зробила усе можливе, коли йшлося про грудне вигодовування. Я хотіла пояснити, що зціджування було надто болючим, але я намагалася, поки ставало сили. Я хотіла переконати її, що люблю своїх дітей так само, як вона своїх. Я хотіла, щоб вона знала, що я доклала максимум зусиль.
Але я нічого не сказала, тому що все, про що я могла думати, — це люди, які, коли я засуджувала їх, імовірно, хотіли мені сказати: «Ти не знаєш мене. Ти нічого не знаєш про мене. Будь ласка, не засуджуй мене».
До речі, я також не хочу, щоб мені доводилося захищати свій вибір як матері. Існує принаймні мільйон шляхів бути чудовою матір’ю, і жоден із них не залежить від грудного вигодовування або будь-якої іншої пекучої теми. Хороші матері знають, що вони гідні любові й турботи, і в результаті виховують дітей, які знають, що вони гідні того самого. Присоромлення інших матерів — це аж ніяк не один із мільйона способів бути чудовою мамою.
Коли того вечора я повернулася додому, Стів сидів на кухні. Він запитав у мене, як минула вечеря, і я зрозуміла, що ще не ставила йому це дослідницьке запитання, отож сказала, що хочу почути його відповідь, перш ніж розповім про вечерю. Він думав близько десяти хвилин. Як педіатр, Стів бачить у людях і краще, і гірше. Він просто і далі витріщався у вікно. Я знала, що він обмірковує запитання.
Нарешті, коли він знову подивився на мене, на його обличчі був той самий вираз, що й у Діани під час сеансу. Стів сказав:
— Я не знаю. Я насправді не знаю. Усе, що я знаю, — це те, що моє життя краще, коли я припускаю, що люди роблять усе можливе. Це дозволяє мені утриматися від осуду й зосередитися на тому, що є, а не на тому, що мало або могло бути.
Його відповідь здалася мені правдивою. Це була нелегка правда, але правда.
Протягом місяця я зробила сорок інтерв’ю, а потім повернулася до кабінету Діани. Я сіла на кушетку, підібгавши ноги і тримаючи в руках свій щоденник. Діана також тримала в руках нотатника і дивилася на мене добрим, відкритим поглядом. Вона розпочала з питання:
— Як ти?
Я почала плакати:
— Люди роблять усе, що в їхніх силах.
Діана не відреагувала, але продовжувала дивитися на мене зі співчуттям. Без золотої медалі. Без погладжування по голові. Без похвали: «Молодець, юний джедаю!» Анічогісінько.
— Я знаю, що сталося. Я повинна була попросити те, що мені треба. Я повинна була відмовитися від виступу або, принаймні, наполягти на окремому готельному номері.
Вона подивилася на мене і — без дрібки іронії або виразу «я ж тобі казала» — вимовила:
— Ти робила все, що могла.
Тої миті, коли вона це вимовила, я згадала якось почутий виступ Майї Енджелоу про те, що чим більше ми знаємо, тим краще ми діємо.
Потім я розповіла їй думку Стіва, яка, на мій погляд, була мудрою і прекрасною.
— Стів каже, що його життя краще, коли він припускає, що люди роблять усе можливе. Я думаю, він має рацію. Я дізналася про себе і про людей дещо непросте. Це вагоме питання.
— Так, — погодилася вона. — Це вагоме питання. Хочеш поділитися тим, що довідалася? Я б хотіла почути.