Осмислення
Я почала писати свою БПЧ в літаку, повертаючись додому. Здебільшого це був нумерований перелік із закарлючками кольоровими олівцями (а витиральниця замащених рук об диван була зображена у вигляді диявола). Моя БПЧ була доволі проста (і бентежно наближена до спалаху роздратування).
• Я була поступливою і гнучкою (всупереч власній волі), і, замість того щоб поцінувати це, організатори заходу використали мене.
• Я була хорошою. Вони були поганими. Це було несправедливо, і я цього не заслужила.
Я також записала головну теорію про два основні типи людської поведінки.
• Тип 1. Ті з нас, хто старається з усіх сил, дотримуються правил і поважають інших.
• Тип 2. Каналізаційні щури і порушники правил, які не роблять усе можливе і використовують людей.
Щойно повернувшись додому, я додала до своєї БПЧ примітку про те, як несправедливо, що я не можу ані з’їсти, ані купувати, ані робити те, що хочу, щоб заспокоїтися після такої важкої подорожі. У цій чернетці не бракувало записів про «несправедливість».
Я повинна осмислити сором через власну примхливість, мою самооцінку, провину, образу і перфекціонізм — своїх звичайних примар. Але найважче було осмислити межі, упевненість у власній рації і власну цілісність. Дельта між вигадками в моїй БПЧ й істиною була темною, розлогою і багнистою. Я отримала наступні ключові знання.
• Ми усі робимо все, що можемо. Поділ людей на каналізаційних щурів і порушників законів — це небезпечний спосіб дивитися на світ, тому що, незалежно від того, як наполегливо ви працюєте чи як вправно даєте собі раду із багатьма завданнями водночас, якщо ви тривалий час дивитиметеся на світ крізь призму такого поділу, то врешті ви й себе вважатимете дрібним гризуном у байкерській куртці.
• Щоб уникати образ, потрібно встановити межі — менше нарікати на інших і взяти на себе більше відповідальності за те, щоб просити те, що потрібно і чого хочеться.
• Ви не станете цілісним, звинувачуючи інших, нарікаючи, що «це несправедливо» або заявляючи: «Я заслуговую». Я маю брати на себе відповідальність за свій власний добробут. Якщо я вважаю, що зі мною вчинили несправедливо або не отримую того, на що заслуговую, то чи просила я по-справжньому чи просто шукала привід, щоб звинувачувати інших і почувати власну рацію?
• Я намагаюся не тлумити свій дискомфорт, бо думаю, що я заслуговую зусиль. Це не те, що трапляється зі мною; це те, що я обираю для себе.
• Це осмислення показало мені, чому самовдоволення небезпечне. Більшість із нас вірять у міф, що переконання «Я кращий за вас» і «Я недостатньо хороший» розділяє значна відстань, але насправді це два боки однієї медалі. Обидві фрази атакують почуття власної гідності. Ми не порівнюємо себе з іншими, коли ставимося до себе добре; ми шукаємо хороше в інших. Коли ми співчуваємо собі, то співчуваємо й іншим. Упевненість у власній непогрішності — це лише броня ненависті до себе.
У «Надзвичайній відвазі» я казала про те, як слова пісні «Алілуя» Леонарда Коена («Кохання — це не переможний марш, це холод і уламки»54) показують, як надзвичайна сміливість може відчуватися радше як свобода з легкою втомою після бою, а не гучне святкування. Те саме з підйомом після падіння. Завдяки дослідженню і власному досвіду я дізналася, що процес здобуття духовної сили після підйому поглиблює нашу щирість, хоча часто і відчувається як приємна душевна втома.
Пильніший погляд на осмислення меж, цілісності і великодушності
Моє формальне дослідження теж підтвердило поведінкові моделі, які я зауважила під час неофіційного опитування людей щодо того, чи вірять вони, що інші роблять усе, що в їхніх силах. Дотепер я поставила це запитання сотням людей, задокументувала і посортувала їхні відповіді. Я вчинила так само, як вчинила зі священнослужителями на двадцяти великих конференціях. Люди записують імена тих, хто заподіює їм прикрість, розчарування і / або образу, а потім я пропоную уявити, що ця людина робить все, що в її силі. Відповіді я отримую розмаїті. «От чорт, — сказав один чоловік. — Якщо він справді робить усе, на що здатен, то я цілковитий йолоп і мені потрібно припинити тиснути на нього і почати йому допомагати». Одна жінка сказала: «Якщо це правда і моя мати робить усе можливе, то я повинна померти від горя. Я волію гніватися, а не сумувати, тому мені легше повірити, що вона принижує мене з наміром, аніж уболівати з того, що моя мати ніколи не буде такою, якою я хочу її бачити».