Як чудово продемонструвала Келлі Рей, межі — це лише наші переліки того, що прийнятно, а що ні. Насправді це робоче визначення меж, яким я послуговуюся зараз. Це прямолінійне визначення, зрозуміле людям будь-якого віку і в будь-яких ситуаціях.
Коли ми поєднуємо сміливість пояснити, що для нас прийнятно, а що ні, із припущенням, що люди роблять усе можливе, наше життя змінюється. Так, будуть люди, які порушують наші особисті межі, і тому необхідно притягнути цих людей до відповідальності. Але коли ми живемо, дотримуючись власних принципів, то зміцнюємося в самоповазі, яка виникає радше завдяки повазі до наших меж, а не від розчарування і образи.
Один із найбільших дарів цієї роботи — зміна мого підходу до виховання дітей. Тепер, коли мої діти приходять зі школи додому і розповідають, як хтось вчинив несправедливо або як однокласник постійно погано до них ставиться, я чиню по-іншому. Я й надалі вислуховую зі співчуттям і запитую про їхні погляди на ситуацію, але тепер ми також шукаємо відповіді на запитання: «Які межі потрібно встановити, щоб не порушувати власних принципів, і які великодушні припущення можна зробити про мотиви, наміри або поведінку кривдника?»
Нещодавно ми з дочкою розмовляли про людей, які хизуються в соціальних мережах. Коли я запитала її, як ми можемо застосувати принцип МВЦ у цій ситуації, її обличчям промайнуло занепокоєння. Вона сказала: «Великодушно було б припустити, що насправді вони страждають, а не лише намагаються привернути увагу». Я погодилася. Ми поговорили про те, як Еллен хоче дотримуватися своїх принципів в Інтернеті, а потім склали непростий перелік того, що прийнятно, а що ні. Насамкінець ми обговорили, як вона встановлюватиме свої межі, висловлюватиме очікування і вимагатиме відповідально ставитися до них.
Еллен і Чарлі поставили чимало запитань про припустимість встановлення меж, коли комусь боляче. Мені досить важко урівноважити розум і серце, коли йдеться про співвідношення меж і співчуття, але лише уявіть, яким дивним це здається дітям, що їх виховували в культурі, котрій бракувало моделей співіснування особистих меж і доброти. Я вважаю, що все зводиться до простого питання: «Чи здатні ви великодушно і з повагою ставитися до свого друга, якщо він або вона заподіює вам біль?» Відповідь: «Ні», і тоді у нас є декілька варіантів вибору. Найпростіше рішення — припинити бути добрим, боляче вколоти або піти геть. Смілива відповідь — подивитися на друга і сказати: «Я турбуюся про тебе, і мені шкода, що ти переживаєш зараз важкі часи. Але мені потрібно поговорити з тобою про те, що прийнятно, а що ні».
Варіації цієї відповіді нескінченні і придатні для будь-якої частини нашого життя.
«Я знаю, що тобі важко на святах. Я хочу, щоб ти зустрів із нами Різдво, але для мене неприйнятно те, що ти п’єш так багато і напиваєшся».
«Я розумію, що є чимало конфліктів між тобою й іншими членами команди. Це непростий проект, і нам усім важко працювати в умовах повсякчасної напруженості. Це нестерпно. Я хочу, щоб ти все прояснив до наступного тижня, або я виключу тебе з команди. Якому варіанту ти надаєш перевагу і як я можу допомогти тобі?»
«Так, я люблю тебе. Так, я інколи робив неправильний вибір, коли був у твоєму віці. Так, ти все одно залишаєшся нашим сином».
Примітка стосовно серійних вбивць, терористів і злочинців
Я могла б отримати нагороду як людина, яку найчастіше розпитують про серійних вбивць, терористів і найманих вбивць. Упродовж останніх десяти років щоразу, коли я розповідаю про брак переконливих доказів того, що відчуття сорому — ефективний компас для моральної поведінки, усі, від студентів до журналістів, ставлять мені питання: «А як щодо вбивць?» На що я відповідаю: «Значно більша ймовірність того, що почуття сорому стане причиною деструктивної поведінки, аніж зціленням від неї. Провина і співпереживання — це емоції, які спонукають нас замислитися, як наші вчинки впливають на інших людей, і обидві ці емоції помітно притлумлює почуття сорому».
Чи вважаю я, що серійні вбивці і терористи роблять усе, що в їхніх силах? Так. І оце «в їхніх силах» — небезпечно, тому я вважаю, що ми повинні упіймати їх, ізолювати й оцінити, чи можна їм допомогти. Якщо не можна, тоді вони мають залишатися ізольованими. Так працюють співчуття і відповідальність. Люди мають відповідати за свої вчинки таким чином, який адекватний їхній людяності. Коли ми ставимося до людей як до тварин і очікуємо, що вони вийдуть оновленими — люблячими, чуйними і дружніми, — ми обдурюємо себе. Вимога відповідальності разом зі співчуттям — це не найпростіший шлях, але це найгуманніше і, насамкінець, найбезпечніше для суспільства рішення.