Я вдячна Клаудії за готовність поділитися цією історією з кількох причин. По-перше, щоб поділитися історією, яка ще триває, потрібна мужність сказати: «Я допіру розмірковую, все ще намагаюся з’ясувати, що правда, а що ні». Іноді БПЧ пишуть роками; може знадобитися багато часу, щоб позбутися сумнівів і упевнитися в реальності наших історій. По-друге, я ніколи не зустрічала людину, якій не доводилося б осмислювати очікування, розчарування й образи. Для більшості з нас цей процес триває повсякчас.
По-третє, упродовж життя ми всі зазнаємо розмаїтих печалей, але горе та пов’язані із алкогольною або наркотичною залежністю порушення здоров’я (психічні, поведінкові й фізичні) — це та тема, про яку ми говоримо недостатньо. Ми маємо більше розмовляти про тривалі переживання, які виникають через відчуття безпорадності від досвідчення страждань людини, котру ми любимо, навіть якщо ці страждання тягнуть нас на дно. І останнє: замовчування горя нікому не допомагає. Ми не можемо зцілитися, якщо не можемо побиватися; ми не можемо пробачити, якщо не можемо горювати. Ми тікаємо від горя, тому що втрата лякає нас, хоча наші розбиті серця тягнуться до переживань, прагнучи загоїтися. Клайв Стейплз Льюїс писав: «Ніхто ніколи не казав мені, що горе відчувається так подібно до страху»58. Ми не можемо підвестися і стати сильнішими, якщо повсякчас втікаємо.
Осмислення розчарування, очікувань і образ
Часто історії падіння сповнені смутку, розчарування або гніву і описують те, що з якоїсь причини сталося не так, як ми сподівалися. Ми маємо перевірити, чи немає в нашій історії фраз штибу «Я усім серцем прагнув», або «Я розраховував, що станеться ось так», або «Я просто подумав…». Якщо подібні висловлювання є, це означає, що ми, ймовірно, боремося з розчаруванням. Ось що вам потрібно знати: розчарування — це несправджені очікування, і що більші були ці очікування, то сильнішим є розчарування.
Для того щоб розв’язати цю проблему, треба чесно визнати свої очікування, приділивши час роздумам про те, чого насправді ми очікуємо і чому. Очікування часто залишаються поза полем зору, виявляючи себе тільки тоді, коли наші сподівання розлітаються на друзки. Я називаю це таємними очікуваннями. Клаудія усвідомила свої таємні очікування, коли довелося поїхати на зустріч із родиною: наприклад, надію на «нормальний» вечір із сестрами за піцою. Якщо у вашій історії повно запитань (нашвидкуруч нашкрябаних «Що?», або «Що сталося?», або «Хіба я багато хочу?»), то, ймовірно, це історія потаємних очікувань і спричинених ними розчарувань.
Як сказала Енн Ламотт, «очікування — це образи, що чигають на нас»59. Ми схильні візуалізувати сценарій подій, розмову або результат, а коли все йде не так, як ми уявляли, розчарування може перерости в образу. Це часто відбувається, коли наші очікування залежать від дій, які ми не можемо контролювати, наприклад від того, що подумають інші люди, що вони відчують або як відреагують.
«Це будуть чудові вихідні! Моїй невістці сподобається подарунок і вечеря».
«Не можу дочекатися, щоб завтра поділитися з колегами своїми думками стосовно проекту. Вони будуть у захваті!»
Для нас зі Стівом таємні очікування, розчарування й образа були джерелами кількох найзатятіших суперечок. Близько п’яти років тому ми зауважили, що один із нас зазвичай ображається після вихідних, під час яких ми намагаємося гарячково узгодити дитячі футбольно-вечірково-ночувально-шкільно-парафіяльні заходи зі своїми особистими планами. Усе набагато простіше, якщо ми робимо це поодинці. Але чому, заради усього святого, Стіву простіше зі всім розібратися, коли мене немає в місті? Чому мені простіше пережити насичені заходами вихідні, коли він на виклику або чергує в лікарні? Наші суперечки після спільно проведених вихідних завжди закінчувалися тим, що один із нас залишався ображеним і вдавався до звинувачень: «Ти зовсім не допомагаєш. З тобою не легше. З тобою лише важче». Так боляче...
Нарешті я сказала Стіву: «Я втомилася від суперечки про те, що поодинці нам легше. Це по-справжньому ранить мої почуття. Я відчуваю, наче я не потрібна. У історії, яку ми собі розповідаємо, щось не так. Я не вірю в неї». Отже, ми почали розмірковувати про те, що насправді призводить до сварок. Знадобилося чимало спроб і помилок, навіть декілька серйозних криз у стосунках, аж поки Стів нарешті сказав: «Коли я залишаюся з дітьми один, я не сподіваюся, що хтось зробить справи замість мене. Я просто виконую все по черзі». Усе виявилося так просто.