Коли йдеться про Клаудію, то той факт, що алкогольна залежність і депресія її сестри виснажили їхню родину, співвідноситься з горем від втрати батьків: вона відчуває, що її відносини з ними зіпсувала або затьмарила їхня стурбованість сестрою. Свята і сімейні зібрання минають добре, коли з Емі все гаразд, але вони захмарені сумом і злістю, якщо вона не приходить або з’являється п’яною. Легко зрозуміти, чому батьки зосереджуються на дитині, яка має проблеми, особливо коли у інших дітей, здається, все чудово, але я роками чую від багатьох учасників дослідження про відчуття втрати і горе в аналогічних ситуаціях.
Туга пов’язана із втратою. Туга — це неусвідомлене бажання; це мимовільне прагнення до цілісності, розуміння, сенсу, можливості повернути втрачене або навіть просто доторкнутися до нього. Туга — невід’ємна і важлива складова горя, однак багато хто з нас відчуває, що треба приховувати свою тугу через страх, що нас неправильно зрозуміють, або вирішать, що ми занурились у фантазії, або що нам бракує сили духу і стійкості.
Це розуміння допомогло мені усвідомити почуття, яке охоплювало мене безліч разів, але в якому я ніколи не зізнавалася навіть Стіву. Якщо їхати до Сан-Антоніо з Г’юстона автострадою I-10, минаєш з’їзд до будинку моєї бабусі. Іноді, коли я бачу цей поворот, відчуваю, як мене тягне звернути з автостради і заїхати до неї, щоб просто посидіти на подвір’ї і випити чаю з льодом. Я хочу доторкнутися її обличчя і відчути запах її будинку. Це бажання настільки сильне й фізичне, що я можу навіть відчути запах квітів у її дворі і смак чаю. Це нераціонально. Її там немає. Але мені все одно перехоплює дух.
Одного разу мій товариш сказав, що горе — це наче серфінг. Іноді ви досить стійкі і здатні упіймати хвилю, а іноді хвиля накриває з головою і вас затягає під воду так глибоко, що ви упевнені, що потонете. Ці моменти туги можуть справляти таке саме враження, що й горе, яке несподівано зринає на поверхню з глибин; вони приходять з нізвідки і викликані тим, чому ви ніколи не надавали значення.
Почуття розгубленості. Горе вимагає від нас цілковитої переорієнтації усіх складових нашого фізичного, емоційного і соціального світу. Коли ми думаємо про потребу зробити це, більшість із нас уявляють собі болісний процес адаптації до таких вагомих змін, як-от смерть або розлука. Але знову ж таки це дуже обмежений погляд на горе. Розповідаючи свою історію, Клаудія кілька разів згадувала почуття загальмованості: вона не знала, що робити, що сказати або як поводитися. Відчуваючи найсильніший біль, вона мовчки сиділа з батьками і дивилася телевізор. Ще один хороший приклад розповіла мені подружня пара, описуючи досвідчене ними горе, коли їхня старша дитина поїхала до коледжу. «Це був кінець, — сказав мені батько хлопця. — Нічого не здавалося нормальним. Я не знав, де припаркуватися біля будинку. Син забрав із собою свій автомобіль, але я не міг наважитися зайняти його місце. Дивним здавалося накривати стіл для вечері; боляче було пройти повз його кімнату — ми цілковито розгубилися і в той самий час раділи за нього і пишалися його досягненнями. Ми не знали, сміятися нам чи плакати. Ми робили і те, й інше».
Що важче нам описати досвід утрати, тугу і розгубленість людям навколо нас, то більше відірваними й самотніми себе почуваємо. Серед стратегій подолання горя, якими поділилися учасники мого дослідження, описи досвідченого суму й горя виявилися найкориснішими для пояснення почуттів самим собі, отож потім вони могли сформулювати їх іншим людям. Деякі учасники робили це з допомогою фахівців, інші — самостійно. У будь-якому разі учасники говорили про необхідність писати вільно, без тлумачення або виправдання своїх почуттів. Саме ці інтерв’ю спонукали мене пильніше поглянути на ідею написання БПЧ як частини процесу підйому після падіння.
Осмислення пробачення
Протягом десяти років я професійно осмислювала концепцію пробачення. Однак ця тема була абсолютно відсутня в моїх дослідженнях і книжках. Чому? Тому що я не мала змоги розкрити її уповні: не могла знайти сенсовну модель в усіх моїх даних.
Я дуже близько підійшла до цієї теми перед написанням «Дарів недосконалості», але, коли книжка була майже готова до друку, провела три інтерв’ю, і те, що я дізналася, не вкладалося в рамки моделі. Зазвичай це нормально: більшість наукових методологій припускають те, що ми називаємо винятками. Якщо є один або два невеличкі винятки в даних, це нормально, доки більша частина даних вкладається в модель. Однак в обґрунтованій теорії не може бути винятків. Кожна історія має значення, і, щоб ваша гіпотеза була вагомою, усі категорії і властивості повинні відповідати даним, бути доречними і підтверджуватися даними. Якщо щось не співпадає, ви ще не дісталися суті. Це неймовірно складно, але дотримання цього принципу жодного разу мене не зрадило.