А потім, декілька років тому, я почула в церкві проповідь Джо Рейнольдса про пробачення. Він ділився з парафіянами своїм досвідом консультування одного подружжя, яке опинилося на межі розлучення після того, як дружина дізналася, що чоловік їй зраджує. Обоє вони були спустошені вірогідним закінченням шлюбу, але вона не могла пробачити йому зраду, а він не міг пробачити собі. Джо звів погляд на людей і сказав: «Щоб настало пробачення, щось повинне померти. Якщо ви обираєте пробачення, вам доведеться зіткнутися з болем. Ви просто повинні перестраждати».
Я схопилася за голову. Неначе хтось нарешті поставив у правильній послідовності числа довжелезного коду, який я не могла розгадати впродовж років. Код співпав, і механізм почав обертатися. Замок клацнув і відчинився. Знайшлася частина, якої бракувало. Пробачення таке складне, тому що пов’язане зі смертю і горем. Я шукала моделі в поведінці людей, котрі випромінюють великодушність і любов, але не в поведінці тих, хто відчуває горе. Мене осяяло: зважаючи на темні страхи, коли ми страждаємо від втрати, великодушність і любов виявляють себе у готовності змиритися з горем задля пробачення. Отримати пробачення означає бути коханим.
Смерть або закінчення чогось, що вимагає пробачення, приходять у різноманітних формах. Нам, можливо, доведеться поховати свої очікування або мрії. Нам, можливо, доведеться відмовитися від влади, яка приходить з почуттям власної рації, або ж полишити думку про те, ніби ми можемо робити те, що в нас на серці, і водночас мати підтримку або схвалення інших. Джо пояснив: «Що б це не було, воно має піти. Недостатньо замкнути його в коробці і відкласти. Воно мусить померти. Його потрібно оплакати. Це насправді висока ціна. Іноді занадто висока».
Протягом кількох наступних років я розглядала зібрані дані через цю нову призму пробачення, цього разу приділяючи увагу кінцю чогось і горю, пов’язаному із цим кінцем. Я наново впорядкувала і переробила своє дослідження, провела додаткові опитування і перечитала наукові праці. Я цілком очікувано виявила більшу кількість емпіричних доказів того, що пробачення позитивно співвідноситься з емоційним, психічним і фізичним станом63. Почала вимальовуватися чітка і зрозуміла модель. Вона знайшла підтвердження в прочитаній мною книжці «Книга пробачення: чотиришаговий шлях до зцілення себе і нашого світу» («The Book of Forgiving : The Fourfold Path for Healing Ourselves and Our World») архієпископа Десмонда Туту і його доньки, преподобної Мпхо Туту64.
Архієпископ Туту був головою Комісії правди й примирення в Південній Африці, а преподобна Мпхо Туту — священослужителька Єпископальної церкви і виконавчий директор Фонду спадщини Десмонда і Лії Туту. «Книга пробачення» стала однією з найважливіших книжок, які я будь-коли читала. Я щиро зізнаюся, що мені бракує слів, щоб адекватно описати її іншим. Вона не лише підтвердила те, що я дізналася про пробачення від Джо, але також все те, що я довідалася про вразливість, сором, мужність і силу життєвих історій. Книжка пояснює практику пробачення, котра містить розповідь історії, визнання болю, дарування пробачення, оновлення або закінчення стосунків. Архієпископ Туту пише:
«Пробачити — це не просто виявити альтруїзм. Це найкраща форма отримання особистої вигоди. Це також процес, який не заперечує ненависті і гніву. Ці емоції є частиною буття людини. Ви ніколи не повинні ненавидіти себе за те, що ненавидите інших — тих, хто здійснює жахливі речі: про глибину вашої любові свідчить ступінь вашого гніву.
Однак коли я веду мову про пробачення, я маю на увазі віру в те, що в результаті ви можете стати кращою людиною. Кращою, ніж людина, охоплена гнівом і ненавистю. Перебування в цьому стані замикає вас у ролі жертви і робить залежним від переслідувача. Якщо ви знайдете в собі силу пробачити, ви звільнитеся від переслідувача. Ви зможете рухатись далі і навіть допомогти переслідувачу так само стати кращою людиною».