Ми зі Стівом вдячні долі, що обоє виросли в родинах із сильною духовною основою, але якоїсь миті відчули себе обдуреними релігією і пішли з церкви. Жоден із нас не міг чітко сформулювати, що ми відчували, поки я не почула, як Ламотт процитувала аудиторії слова Пауля Тілліха: «Протилежність віри — не сумнів, а визначеність»67. Ми зі Стівом залишили лоно церкви не тому, що втратили віру в Бога. Релігія пішла з нашого життя, коли церква почала ставити політику і визначеність попереду любові і таємниці.
Щойно ми сіли на наші місця в залі середньої школи, почав виступати джазовий квартет, а на великому екрані з’явилися фотографії бездомних чоловіків та жінок. Цей захід був добродійною акцією зі збору коштів для «Володаря вулиць», єпископальної церкви в Г’юстоні, яка допомагає безхатченкам. За кілька хвилин на сцену вийшов отець Мюррей Пауелл: він розповів про роботу церкви, а потім представив Ламотт. Одна фраза з його виступу особливо мене вразила. Він сказав: «Коли ви відвертаєтеся від бездомної людини, ви зменшуєте її і свою власну людяність».
Коли ви чуєте щось подібне, не треба навіть глибоко замислюватися, аби знати, що це правда. Я досить добре знайома з отцем Мюрреєм, аби знати, що він не мав такого наміру, але, коли він сказав ці слова, я спаленіла від сорому. Я зненацька подумала: «Він каже про мене. Я відвертаюся».
Як дослідниця, яка роками вивчала сили зв’язків, я маю краще, ніж будь-хто, розуміти, що людині необхідно бути побаченою. Однак я дивлюся убік, навіть коли опускаю шибку автомобіля і простягаю жебракові пляшку води і батончик Powerbar або ж доларову купюру. Я можу всміхнутися, але уникаю зорового контакту. І найгірше те, що я й гадки не маю чому. Річ не в тім, що я боюся побачити біль або страждання: я працювала в службах захисту дітей та з жертвами домашнього насильства і ніколи не відверталася. Я сиділа напроти кривдників та скорботних батьків і не відводила погляду. Тоді чому мені так важко дивитися на людей, які живуть на вулиці?
Коли того вечора я лежала в ліжку, моя допитливість прокинулась, як це часто буває, у вигляді молитви. Я молилася про допомогу, щоб зрозуміти, чому, попри усі свої знання про важливість встановлення зв’язків, я так передбачувано відвертаюся. Наступного ранку я прокинулася, очікуючи на відповідь. Я навіть полежала із заплющеними очима, сподіваючись на прозріння, яке могло прийти вночі. Але нічого не відбулося.
Отець Мюррей зворушив мене до сліз, і я завзято молилася про розуміння, але цього разу для розуміння мені знадобилося дев’ять місяців допитливості, молитов і осмислення. Замість миттєвого прозріння я пережила низку святих і нечестивих миттєвостей, які зрештою поставили мене віч-на-віч з одним із моїх найбільших страхів і в процесі навчили мене саме тому, що мала на увазі свята Тереза Авільська, коли казала: «Над молитвами, що отримали відповідь, пролито більше сліз, ніж над тими, що залишилися без відповіді».
Червень
Немає нічого кращого за тепле відчуття причетності — відчуття, яке приходить, коли ви є частиною чогось, що ви любите або в що вірите. І немає жодної відчутнішої ознаки причетності, ніж побачити своє ім’я і фотографію в переліку офіційних членів якоїсь спільноти. Після двадцятирічної перерви у відвідинах церкви і року пошуків потрібної нам парафії ми зі Стівом нарешті знайшли чудову церкву для нашої родини. Суботнього ранку ми ухвалили важливе рішення приєднатися до спільноти, зробивши родинний знімок для переліку парафіян. Я рано прокинулася, дала собі лад, приготувала сніданок і причепурила дітей. У автомобілі я відчула всеохопну радість. Ми були разом. Ми сміялися. Якоїсь миті всі четверо, навіть Чарлі, якому тоді було лише два роки, почали підспівувати пісні Елісон Краусс «Вниз по річці помолитися» («Down to the River to Pray»).
Коли ми під’їхали до величного собору, сонячні промені падали крізь шпилі й осявали церковне подвір’я. Я відчула величезну гордість завдяки нашій причетності до церкви в центрі Г’юстона, стоп’ятдесятирічна історія якої просто вражала. Це священне місце було глибоко духовним, неприступно-загадковим і пристрасно відданим служінню бездомним. Мені подобалося, що найпершими членами нашої нової церкви були духовні люди, які з’їхалися з різних куточків Сполучених Штатів, аби створити нову спільноту — республіку Техас. Поки Стів паркувався, я визирала з вікна автомобіля, думаючи: «Це моя церква. Я стала частиною її історії і спільноти, так само як чоловіки і жінки, які відвідували цю церкву у ті часи, коли вулицями міста ходила рогата худоба».