Нарешті вийшла медсестра і на ходу щось сказала Стіву про встановлення кардіостимулятора. Стів пояснював нам, як працює кардіостимулятор, коли вийшов лікар. Серце моєї мами зупинилося. Електронна система, яка контролює її серцебиття, вимкнулася, і наразі частота серцевих скорочень була ще дуже низькою. Маму переводили в реанімацію кардіологічного відділення.
Я взагалі нічого не зрозуміла. Моя мама була здорова. Вона була молода і активна, працювала повний робочий день і харчувалася чорними бобами і шпинатом.
Лікар пояснив, що маму оперуватимуть наступного ранку і за декілька годин ми зможемо її побачити. Ми залишилися в лікарні і чекали. Моя інша сестра, Барретт (близнючка Ешлі), приїхала з Амарілло, а мій брат у Сан-Франциско був на постійному телефонному зв’язку.
Повільно й непомітно мій фізичний стан ставав стабільнішим. Я не знаю, чи була це реакція на мій власний біль, чи на вираз невимовного страху на обличчях моїх молодших сестер, але я зціпила зуби і упевнено подивилася навколо. Я припинила плакати, випростала спину і озброїлася рішучістю. Я пригадую хореографію ледь помітних рухів, коли я обіймала сестер і ніби вивищувалася над ними. Я стала захисницею — як тоді, коли збирала всіх у своїй кімнаті під час сварок батьків. Такою ж захисницею, яка зверталася по допомогу до батьків, коли вважала, що в однієї з моїх сестер чи брата проблеми. Це моя роль. Опікунка. Поки я граю цю роль, я рішуча. Я — захисниця. І на жаль, я беру на себе до біса більше, ніж будь-хто інший.
У книжці «Танець зв’язку» («The Dance of Connection»)68 Гаррієт Лернер пояснює, що усі ми моделюємо власні способи подолання тривожності: дехто з нас бере на себе надто багато, а інші опускають руки. Надактивні зазвичай негайно починають радити, рятувати, контролювати, керувати і фактично занурюються в чужі справи, не дбаючи про себе. Пасивні в умовах стресу зазвичай розгублюються: вони просять інших перебрати на себе відповідальність і часто самі опиняються в центрі уваги чи занепокоєння. Їхня протилежність, надактивні люди, здаються жорсткими і владними, натомість пасивні можуть справляти враження безвідповідальних або надмірно вразливих. Чимало цих поведінкових моделей засвоєні і визначені ролями, які ми граємо в родинах. Зазвичай первістки схильні перебирати на себе відповідальність, і це саме мій випадок.
Коли нам нарешті дозволили побачити маму, мої сестри мужньо намагалися тримати себе в руках, але їм це погано вдавалося. Я ж натомість була безстрашною. «Що тобі потрібно привезти з дому? — запитала я. — Що мені зробити? Кому зателефонувати? Що потрібно зробити вдома?» Як двоє надактивних діячів, ми з мамою склали довгий перелік справ. Лікар, який прийшов, простягнув руку вітчимові, але я перервала потискання рук, назвалася і почала вивуджувати з нього інформацію. Вітчим відступив і дозволив мені грати мою роль.
Пізніше ми перебралися на перший поверх лікарні. Просторий вестибюль х’юстонської лікарні прегарний: тут є величезні композиції з квітів на досконало розташованих столах, скульптури і навіть рояль. Це чудово, але дивно. Щоразу, коли я проходжу тут, намагаюся подумки примирити вигляд фойє модного готелю, інвалідні візки і людей у білих халатах.
Стоячи біля роялю, я витягнула перелік справ, складений мною і матір’ю, і почала делегувати завдання.
— Ешлі, ти можеш з’їздити до маминого будинку і привезти всі її ліки? Поклади їх в сумку разом з вітамінами. Барретт, зателефонуй Джейсону і розкажи, як справи. Також нам потрібно купити мамі легку бавовняну піжаму.
Записуючи ініціали сестер поруч із кожним пунктом, я почала нервувати щодо того, що справ залишилося дуже мало. Мама хотіла, аби я привезла їй дещо з крамниці, але цього було недостатньо, щоб зайняти мене.
— Знаєте що? Я сама з’їжджу за маминими ліками. Я знаю, де вона все це тримає. І, Барретт, я сама зателефоную Джейсону. Він наляканий, і розмова буде важкою. Важко бути далеко. А також я знаю, де купити піжаму, яка застібається спереду.
Я вивчала список і кивала головою, пишаючись своїм рішенням узяти на себе весь клопіт. Так. Так набагато краще. Буде краще, якщо я сама все це зроблю. Я швиденько змінила ініціали навпроти перелічених справ і зробила кілька нотаток. Мої сестри відступили і перешіптувалися. Коли я нарешті підвела погляд, вони трималися за руки і дивилися на мене.
— Що? Що не так? У чому справа? — запитала я нетерпляче.