Ешлі сказала:
— Ти занадто багато на себе береш.
Барретт підхопила:
— Ми можемо допомогти. Ми знаємо, що робити.
Я раптом обм’якла, впустила аркуш на підлогу, впала в крісло і почала схлипувати. Я поводилася нерозважливо. Люди зазвичай плачуть в залах очікування нагорі, але не в модних вестибюлях. Я розуміла, що влаштовую істерику, але не могла зупинитися. Сестри пробили мою броню. Я почувалася так, наче сорок років дій замість почуттів наздогнали мене. Ешлі і Барретт розплакалися також, але вони підтримали мене і сказали, що все буде добре і що ми подбаємо одна про одну і про маму. Мій вітчим Девід, який спостерігав усе це протягом години (і протягом останніх двадцяти років), поцілував кожну з нас в чоло, вибачив мене за те, що я так грубо повелася в палаті, і пішов виконувати завдання зі списку.
І знову відіграла свою роль особиста історія підйому після падіння моєї мами. Її вибір і робота, яку вона виконала з власним життям, не лише розпалили мою цікавість, вони також змінили моїх сестер і брата. Мама купує стоси важливих книжок на зразок «Танцю зв’язку» Гаррієт Лернер і усім нам дає по примірнику. Це не надто делікатно, але ефективно. Ми із сестрами виявилися здатними на осмислення істини, тому що мама познайомила нас з ідеями й інформацією, яка була недоступна їй самій в молодості.
Дивлячись на ці реакції крізь призму вразливості, легко зрозуміти, що обидва способи поведінки в кризових ситуаціях — це набута поведінка захисту від страху і невпевненості.
Брати на себе забагато: я не відчуватиму, я робитиму. Мені не потрібна допомога, я сама допомагатиму.
Опускати руки: я нічого не робитиму, я не можу тримати себе в руках. Я не допомагатиму, це мені потрібна допомога.
Наступного ранку маму успішно прооперували, і по обіді ми вже сиділи з нею в лікарняній палаті. Хтось приніс брошуру з поясненнями про її новий кардіостимулятор. На обкладинці брошури була фотографія сивої пари на велосипедах, в допасованих за кольором світлих светрах. Ми із сестрами жартували щодо маминого нового життя на велосипеді і в светрі. Ми всі сміялися аж до сліз. Потім нам наказали вийти. Нам дозволили повернутися за годину, отож ми вирішили пообідати в мексиканському ресторанчику швидкого харчування.
На вулиці вже стемніло, і хоча Техаський медичний центр у Г’юстоні, де розташована лікарня, — це найбільший медичний заклад подібного типу у світі, увечері тут мало перехожих. Отож, переходячи вулицю, ми трохи непокоїлися. У ресторані, коли ми з Ешлі замовляли страви, почули, що Барретт говорить підвищеним тоном. Я обернулася і побачила людину, загорнуту в ковдру, яку грубо виштовхував на вулицю працівник ресторану. Він ненавмисне зачепив ліктем Барретт, і вона закричала: «Що ви робите?» Усе це тривало менше хвилини і засмутило нас всіх, особливо Барретт. Ми намагалися їсти, але пережиті вдень емоції і те, що щойно трапилося, позбавило нас апетиту. Ми вийшли з ресторану і пішли до лікарні.
Коли ми перейшли вулицю і підійшли до лікарні, то знову побачили цього чоловіка в ковдрі. Це був афроамериканець віком близько тридцяти років. Його обличчя і волосся були вкриті порохом, і здавалося, що його самого оточує хмарка куряви. У нього було обличчя людини, яку часто били. Пропрацювавши декілька років у сфері подолання домашнього насильства, я впізнала цей вид. Удари в обличчя впродовж тривалого періоду часу змінюють структуру кісток.
Я спробувала підійти до нього, аби запитати, чи можемо ми купити йому вечерю або якось допомогти. На мить наші очі зустрілися, і він поквапився геть. Я побачила в його очах такий біль, що мені стало нестерпно. Його очі, здавалося, промовляли: «Цього не мало статися. Це не мало стати моїм життям». Я знову почала плакати, запитуючи сестер: «Як таке може статися з людиною? Як ми дозволили цьому статися?»
Ми фізично і психічно виснажилися. Ми повернулися до лікарні і провели ще півгодини з мамою, поки нас не попросили піти на ніч.
Наступного дня я приїхала в лікарню рано. Я посміхнулася, коли автоматичні скляні двері відчинилися навстіж, тому що величний вестибюль заповнювала музика. І не просто якась музика — хтось грав на роялі впізнаваний уривок з мюзиклу «Кішки» Ендрю Ллойда Веббера. Повертаючи за ріг біля реєстратури, я зиркнула на піаніста. Я не могла повірити очам. Це був той самий бездомний чоловік, якого ми зустріли напередодні. Його ковдра лежала на стільці, а руки пурхали по клавішах. Відчайдушно намагаючись зрозуміти побачене, я підійшла до жінки за стійкою реєстратури і випалила: