— О боже, я бачила його минулого вечора… Я гадала, він безхатченко.
Вона відповіла:
— Так. Він знає лише кілька пісень. Він грає їх знову і знову, поки охоронці не викинуть його геть.
— Але я не розумію. Куди йому йти? Хто він? — запитала я.
Реєстраторка і далі перекладала бланки:
— Я не знаю, дорогенька. Він приходить сюди вже приблизно рік.
І тут музика замовкла. Охоронці веліли чоловікові зібрати свої речі, а потім вивели його назовні. Я все ще була шокована, коли дісталася до маминої палати. Мама сиділа і їла. На її обличчя повернувся рум’янець, і їй хотілося побалакати.
— У тебе вигляд, наче ти бачила привида, — сказала вона.
— Навіть гірше, — відповіла я. — Я бачу справжніх людей і знаю, що вони намагаються навчити мене чомусь, але не знаю, чому саме.
Я розповіла їй історії про сміття в церкві, про парубка в супермаркеті здорової їжі і про піаніста. Вона відклала виделку, сперлася на подушку і запитала:
— Чи можу я розповісти тобі історію про твою бабусю?
Я зручно вляглася клубочком у неї в ногах на ліжку і почала слухати.
Коли моя мама навчалася в початковій школі, її родина жила неподалік залізничної колії в Сан-Антоніо. Наприкінці вулиці був віадук — маленький арочний цегляний міст, яким проїздив поїзд. Невеличкий трав’янистий пагорб, вкритий чагарниками, що вів до колії, був ідеальним місцем для волоцюг, які зістрибували з підніжок вагонів.
Моя бабуся зберігала під раковиною п’ять металевих тарілок, п’ять металевих стаканів і п’ять виделок. Вона завжди готувала більше їжі, ніж могла з’їсти родина, і, зі слів мами, волоцюги частенько стукали у їхні двері і просили поїсти. Вони сідали на ґанку або на веранді, і бабуся подавала їм вечерю в спеціально приготованому посуді. Коли вони закінчували їсти, бабуся кип’ятила посуд і складала його назад під раковину до прибуття наступної групи.
Коли я запитала маму, як сталося, що бабуся довіряла їм, і чому вони довіряли їй, вона розповіла:
— Ми були мічені.
Волоцюги використовували систему позначок на бордюрах в районі, аби вказати, у кого безпечно, а у кого ні, хто може їх нагодувати, а хто прожене. Пізніше я дізналася, що, можливо, саме тому довірливих простаків називають міченими долею.
Мама пояснила, що бабуся довіряла їм з двох причин. По-перше, у жінки, котра жила навпроти, був брат, який повернувся з Другої світової війни і став волоцюгою. Отож бабуся ніколи не думала про цих людей як про «інших», вона знала волоцюг особисто і, що найважливіше, себе також вважала «іншою». Вона пережила бідність, домашнє насильство, розлучення і алкоголізм (кинула пити, коли народилась я). Вона нікого не засуджувала.
По-друге, у бабусі не було жодних проблем з потребами.
— Вона не боялася людей, які чогось потребують, тому що не боялася власної потреби в інших, — пояснила мама. — Вона з легкістю обдаровувала своєю добротою, тому що покладалася на доброту інших.
Нам з мамою не треба було пояснювати цю історію. Ми обоє точно розуміли, що було в бабусі такого, чого не було в нас: вміння приймати. Ми з мамою не вміємо просити або отримувати допомогу. Ми віддаємо. Бабуся любила отримувати. Вона раділа, коли друзі приносили свіжоспечені пироги або коли я пропонувала сходити з нею в кіно. Вона не соромилася попросити допомоги, коли це їй було потрібно. І зрозуміло, що наприкінці її життя, коли хвороба Альцгеймера затуманила їй розум, доброта інших людей підтримувала її.
Коли того вечора я повернулася додому, Стів із дітьми був на футбольному матчі. Я сиділа на дивані в темряві і думала про бабусю і про одне з найскладніших переживань у моєму житті. Смерть сина Ронні погіршила психічний і емоційний стан бабусі. Бабусина сусідка зателефонувала мамі і сказала, що її непокоїть стан старенької, яка ходить вулицею в довгому пальті на голе тіло і в ковбойських чоботях, стукає у двері і запитує сусідів, чи чули вони що-небудь про смерть Ронні.
Ставало небезпечно залишати її на самоті. Ми боялися, що вона никатиме кварталом, може залишити запалену сигарету в попільничці або не вимкнути газову плитку, але також знали, що їй лишилося жити недовго. Моя мама, яка мешкала в Г’юстоні, шукала відповідну установу. Я мешкала у той час в Сан-Антоніо і намагалася допомагати, наскільки це було в моїх силах. Бабуся інколи залишалася в моєму помешканні, але щоразу, коли ми забирали її з будинку, вона ставала дезорієнтованою і тривожною. Ще до того, як ми зі Стівом одружилися, він інколи сидів з нею вечорами, аби я могла піти на роботу.