І, як з’ясовується, я не впевнена, що вмію приймати. Як можна відчувати себе насправді комфортно і великодушно, зіткнувшись із чиїмись потребами, коли ми відштовхуємо свої власні потреби? Щирість — це бажання давати і отримувати. Дельта означає не переписування історії з початку до кінця, а радше додавання й інтеграцію нових ключових знань до тієї історії, помилкової і неповної, яку я розповідаю сама собі. Це означає озирнутися на свою власну життєву історію.
Я змалку зрозуміла, як заслужити любов, «золоті зірочки» похвал і вдячність, допомагаючи іншим. Це була роль, яку я грала в своїй родині, з друзями і навіть із кількома моїми першими хлопцями. За якийсь час я навчилася допомагати не тільки заради похвали, але насамперед для самовизначення. Допомога стала найціннішою в стосунках. Якщо я не можу допомогти або, не дай боже, якщо мені самій доведеться звернутися по допомогу, то яка з мене користь?
Гадаю, що протягом багатьох років я несвідомо виробила систему цінностей, яка допомогла мені осмислити свою роль — надання і отримання допомоги, яке дозволяло мені почуватися краще і не переживати через те, що я не дозволяю собі просити допомоги в інших. Аксіома цієї небезпечної системи була простою: допомога — це вияв сміливості і співчуття й ознака того, що тобі притаманні ці риси. Прохання про допомогу — ознака слабкості. З цього підходу до життя народилася ще оманливіша думка: якщо я не відчуваю себе достатньо сміливою чи щедрою, то я недостатньо допомагаю іншим.
Ключові висновки усвідомлення цього поставили під сумнів саму систему.
• Коли засуджуєш себе за прохання про допомогу, ти засуджуєш тих, кому допомагаєш. Коли цінуєш допомогу, яку надаєш, цінуєш свою потребу в допомозі.
• Небезпека прив’язування самооцінки до надання допомоги в тому, що відчуваєш сором, коли потрібно звертатися за допомогою.
• Пропозиція допомоги означає сміливість і співчуття — так само, як прохання допомогти.
Переворот
Ти завжди можеш щось зробити для інших і дозволити іншим щось зробити для тебе69.
Боб Ділан
Я люблю ці слова Ділана. Це чудове побажання, тому що багато хто із нас добре вміє надавати допомогу, але не вміє її отримувати. Надання допомоги іноді може зачіпати нашу вразливість; прохання про допомогу завжди означає ризик уразливості. Це необхідно затямити, тому що ми не можемо пройти через усі етапи процесу підйому без допомоги і підтримки. Усім нам потрібні люди, до яких можна звернутися по допомогу, коли ми розмірковуємо про найбентежніші миті наших життєвих історій. Я звертаюся до людей, яким найбільше довіряю, — до Стіва, сестер і матері, щоб зрозуміти краще. Я також сильно покладаюся на мого психотерапевта Діану.
Працюючи з групою лідерів за програмою «Тhe Daring Way», ми говоримо про те, що означає довіряти людям. Ми просимо лідерів визначити дві або три моделі поведінки, яка дозволяє їм довіряти іншим. І найчастіше отримуємо ці дві відповіді.
• Я довіряю людям, які й самі не бояться звернутися за допомогою або підтримкою.
• Якщо хтось просить мене допомогти, я із більшою ймовірністю довірятиму цій людині, тому що вона готова бути відкритою і чесною зі мною.
Ця вправа стає цікавою, коли керівники, своєю чергою, розповідають, як неохоче звертаються за допомогою і підтримкою. Як часто ми благаємо людей, які працюють на нас, звертатися по допомогу за потреби? Але досвід показує, що це прохання не збільшує суттєво кількість звернень. Однак ми виявили, що, якщо керівники й самі звертаються по допомогу, працівникам простіше просити в них допомоги. Як надання, так і отримання допомоги має бути частиною культури спілкування, і ми, лідери, маємо подавати приклад у цьому, якщо прагнемо інновацій і зростання.
У «Дарах недосконалості»70 я визначила зв’язок як «енергію, яка існує між людьми, коли вони відчувають, що їх бачать, чують і цінують; коли вони можуть давати і отримувати без осуду й коли черпають наснагу і силу у стосунках з іншими». Людські зв’язки не можуть існувати без надання і отримання допомоги. Нам потрібно давати й отримувати. Це стосується роботи і особистого життя.
У культурі дефіциту і перфекціонізму прохання допомогти може викликати сором, якщо змалку нас не навчили тому, що людям властиво шукати допомоги і це засада встановлення зв’язків. Ми можемо заохочувати дітей звертатися по допомогу, але якщо вони не побачать, що ми самі шукаємо підтримки і моделюємо цю поведінку, то натомість цінуватимуть відмову від допомоги. Ми також посилаємо потужні повідомлення людям навколо, у тому числі своїм дітям, друзям і співробітникам, коли вони просять про допомогу, і водночас починаємо ставитися до них по-іншому — наче вони стали менш надійними, компетентними і продуктивними.