У другому відбірковому турі Ендрю і команді розробників проекту довелося полетіти на особисту зустріч з представниками компанії. За словами Ендрю, «саме тоді все пішло шкереберть».
— Майже годину я спостерігав, як наша команда вкладала серце і душу в пояснення наших ідей і концепцій, — розповідав він. — Тим часом представники компанії-клієнта сиділи, клацаючи щось у своїх ноутбуках, зрідка зиркаючи на нас. Ми звикли до певної неуважності під час подібних зустрічей, але тоді було очевидно, що вони займаються справами, аж ніяк не пов’язаними із нашою презентацією.
Потім двоє представників компанії поставили запитання, відповіді на які пролунали під час презентації, підтверджуючи, що вони були надто зайняті електронною поштою або чимось іншим у своїх комп’ютерах і не звертали на нас жодної уваги. Наприкінці третій представник компанії зробив недоречний і нешанобливий коментар щодо презентації.
Ендрю сказав мені:
— Я не зробив нічого.
Він поглянув на мене і продовжував:
— За кілька хвилин після закінчення зустрічі я подумав: «Я йолоп. Я невдаха. Я підвів їх, і вони більше мені не довірятимуть». Це був момент мого падіння. Моя команда працювала по шістдесят з гаком годин на тиждень упродовж двох місяців лише для того, щоб нас проігнорувала група людей, про яких я заздалегідь знав, що вони здатні на це. Чому я нічого не зробив, аби запобігти цьому? Як мені зможуть знову довіряти?
Дорогою в аеропорт і в літаку ніхто майже не розмовляв. Члени команди впали духом, гнівалися і були абсолютно виснажені. Понаднормові години праці відбилися на їхньому здоров’ї, на робочих і родинних стосунках. Ендрю розповів:
— Під час зворотної поїздки в моїй голові крутилася лише одна думка: «Я невдаха. Я не захистив своїх людей. Я не зробив свою роботу. Я невдаха. Я все провалив. Я втратив їхню довіру». Ці слова постійно лунали в моїй голові.
Коли я прокинувся наступного ранку, моя перша думка була та ж сама: «Я невдаха і бовдур». Моя друга думка була: «Я маю виправити це. Мені потрібно виконати свою роботу, якось виправити це. Хто ще в цьому винен? Хто ще завинив у цій дурні?» І раптом мені сяйнуло. «Я метушуся. Але водночас мене наче притиснуло скелею. Я маю спочатку вибратися з-під цієї скелі. Я не зможу знайти будь-яке розумне рішення в такому стані». Я згадав про ваше дослідження і усвідомив: «От лайно, моя скеля — це сором». Я зателефонував товаришеві, який також знайомий з нашою роботою, і розповів йому цю історію. Я сказав йому, що не можу позбутися внутрішнього голосу, який твердить: «Я — невдаха». Я не міг уникнути думок про те, що дозволив усім — і собі самому — зазнати невдачі. Я не міг позбутися думок, що втратив довіру співробітників.
Ендрю розповів мені, що той дзвінок товаришу був дуже непростим, але він пам’ятав про необхідність підйому після падіння і розумів, що це необхідно. Він зніяковіло додав:
— Я був готовий на все — відчайдушні часи вимагають відчайдушних дій.
Його друг відповів так:
— Я зрозумів. І гадаю, що ти міг припуститися помилки. Але ти щодня ухвалюєш сотні рішень. Думаєш, ти щоразу ухвалюєш правильні рішення? Хіба помилка робить тебе невдахою?
Він запитав, що б сказав Ендрю одному зі своїх підлеглих, якби той припустився подібної помилки. Ендрю машинально відповів:
— Це інше. Помилки — це частина процесу.
Почувши власні слова, Ендрю зітхнув.
— Без права на помилку, — сказав він товаришу. — Це промовляє мій перфекціонізм, так?
— Можливо, — відповів товариш. — Напевно, саме тому ти зателефонував мені. Це й моє слабке місце.
Ендрю описав відчуття, яке огорнуло його під час цієї розмови, як полегшення.
— Було так корисно уявити сором скелею і наважитися вибратися з-під неї. Це не означає, ніби те, що чекає попереду, буде легким, але це означає, що я маю припинити метушитися. Я можу почати ухвалювати рішення, які відповідають моїм цінностям. На цьому етапі своєї кар’єри я маю знати, як визнавати свої помилки і виправляти їх.
Коли того дня Ендрю прийшов на роботу, його зустрів колектив усе ще емоційно виснажених і цілком збентежених людей. Хоча їм здавалося, що презентація проекту минула катастрофічно погано, виявилося, що вони, разом із ще одним агентством, вийшли у фінал відбіркового туру. Ніхто не знав, як реагувати. Тоді Ендрю скликав нараду, аби вирішити, що робити далі.