Ті з нас, хто бореться з перфекціонізмом, можуть легко уявити собі ситуацію, подібну до тієї, у якій опинився Ендрю, одну з тих, коли ми озираємося назад і думаємо: «Я зациклився на тому, аби довести, що я можу, замість того, щоб зробити крок назад і подумати, чи повинен я це робити і чи насправді цього хочу».
Інший спільник сорому — це порівняння. Над моїм столом висить фотографія басейну, де я плаваю, яка нагадує мені про контроль над порівняннями. Я написала під знімком: «Залишайся на своїй доріжці. Порівняння вбиває творчість і радість». Як на мене, плавання приносить потрійну користь для здоров’я — це медитація, терапія і фізична вправа водночас, — але лише тоді, коли я залишаюся на своїй доріжці, зосередившись на диханні і пульсі. Проблеми починаються, коли я намагаюся синхронізуватися з іншим плавцем, водночас із ним відштовхуючись від борту, тому що тоді я починаю порівнювати нас і змагатися. Кілька місяців тому я так намагалася не відставати, що ледве не пошкодила обертальну манжету плеча. Повірте мені, порівняння висмоктує з життя творчість і радість.
Якщо наша історія містить сором, перфекціонізм або порівняння і ми відчуваємо себе ізольованими або «гіршими, ніж…», потрібно задіяти дві стратегії, які, на перший погляд, абсолютно суперечать здоровому глузду. Ми повинні:
1. Поговорити із собою так само, як говоримо з тими, кого любимо.
Так, ти зробила помилку. Ти людина.
Ти і не повинна робити це точнісінько так, як це роблять інші. Виправлення помилок і відшкодування заподіяних збитків допоможе. Ненависть до себе — ні.
2. Звернутися до людини, якій ми довіряємо — до того, хто заслужив право почути нашу історію і здатний відреагувати співпереживанням.
Друга стратегія особливо ефективна, тому що сором не зможе вижити, якщо в ньому зізнатися. Він квітне на ґрунті секретності, мовчання і осуду. Якщо ми можемо поділитися своїм досвідом сорому з кимось, хто співпереживатиме, сором не виживе. Ми ділимося своїми історіями, навіть своїми БПЧ, аби з’ясувати, що відчуваємо і що викликало ці почуття, і це дозволяє нам побудувати глибші, сенсовніші взаємини із самими собою і близькими друзями.
Ендрю звернувся до товариша, поділився своїми переживаннями, отримав співчутливу відповідь і сповнився рішучості пробачити собі те, що зазвичай пробачає іншим. Існує мільйон варіантів поганого закінчення цієї історії і лише один варіант щасливого закінчення — подолання сорому.
Осмислення провини та відповідальності
Якщо висловитися науковими термінами, то провина — це форма гніву, використовуваного для звільнення від дискомфорту або болю. Комбінація сором — провина дуже поширена, тому що ми розпачливо прагнемо позбутися мук сорому і вважаємо звинувачення інших найшвидшим рішенням. Якщо, наприклад, я зненацька згадаю, що проґавила важливий дзвінок у справах, то іноді можу зірватися, накричавши на свою дитину, студента або підлеглого. Я завжди кажу: «Коли нам соромно, ми не придатні для споживання. І ми стаємо особливо небезпечні для людей, над якими маємо якусь владу».
Це не мусить бути щось значне: звинувачення дієве і для подолання легкого дискомфорту. Ви запізнюєтеся на роботу і не можете знайти сорочку, яку хочете одягнути, отож кричите на свою дружину, що вона нічого не кладе на свої місця. Це безглуздо. Це просто дає нам відчуття полегшення і контролю над ситуацією. Насправді більшість людей, які звинувачують інших і перекладають на них свої власні провини, мають таку сильну потребу контролювати, що краще візьмуть на себе чужу провину, аніж визнають заяложену істину «лайно трапляється». А якщо воно трапляється, то як я можу це контролювати? Пошук винних спонукає нас до оманливої віри в те, що завжди винен хтось інший, отже, результати контролювати можливо. Але пошук винних не тільки згубний, але й непродуктивний.
Я завжди розумію, що потрібно поміркувати над провиною, коли в моїй БПЧ з’являється моя дитинна суть, яка навіжено розмахує рученятами і в праведному гніві кричить: «Це все їхня провина!» Або якщо я починаю шукати особу, несправедливість або привід для роздратування, через які я перечепилася і впала долілиць. Якщо йдеться про Ендрю, однією з перших думок, що спала йому, коли він вовтузився під скелею, була: «Хто винен?» Гадаю, у більшості з нас був досвід спроби звинуватити когось іншого і похапцем позбутися болючого визнання, що «я невдаха».