Я стала казати, що не згодна з ним, що серйозне ставлення до проблеми сорому і визнання важливості гумору та сміху для зцілення не спростовують одне інше, але мій час добіг кінця. Редактор квапливо простягнув мені візитку з ім’ям і телефонним номером агента. Коли я виходила з кімнати, він сказав на прощання: «Я насправді ненавиджу гумор. Мені не подобається ваш заголовок. Жодних смішних історій. Пам’ятайте про Ніцше!» Двері за мною зачинилися.
Я виявилася «під скелею». Замість того аби спробувати навкарачки вилізти з-під неї, я дослухалася до поради редактора, змінила назву на «Жінки й сором»76 і позбулася кількох смішних історій у тексті. Було нестерпно вирізати з книжки усе смішне, але, озираючись, нині я розумію, що прибрала значно більше, ніж була повинна, зраджуючи свої переконання. Рекомендований редактором агент відхилив мою пропозицію, і протягом наступного року я відіслала ще сорок листів із пропозиціями агентам та видавцям. Усе, що я отримувала у відповідь, — це офіційні листи з приблизно однаковим змістом: «Така провокативна книжка про сором, написана в академічному стилі, нас не цікавить». Отож я позичила гроші у батьків і 2004 року видала «Жінки і сором» самостійно. Феномен авторського видавництва тоді був відносно новим, це було дорого і неефективно. Я мала самостійно забрати з друкарні наклад, і ми зі Стівом з допомогою мого товариша Чарльза зробили це. Я навіть продавала книжки зі своєї машини на різних заходах.
Одного дня колега з факультету зупинив мене в ліфті і сказав: «Я прочитав твою книжку. Вона справді сильна. Я збираюся замовити її і додати до своєї програми. Хто твій видавець?»
Я помовчала хвилинку, а потім сказала: «Я надрукувала її сама».
Він вийшов з ліфта і, притримуючи двері рукою, обернувся до мене і сказав: «Я не можу додати до своєї програми книжку, видану з марнославства».
Мені забило дух. Скеля буквально розчавила мене. Я відразу уявила, як втюхую людям свою книжку на вулиці, із сумкою-гаманцем на ремені. Мені було так соромно, що за кілька днів, коли одна жінка витягнула чекову книжку і запитала, кому виписати чек, я сказала: «Видавцеві», вдаючи, що читаю ім’я видавця на корінці книжки, начебто ним була не я.
Однак за півроку моя книжка зацікавила фахівців у сфері психічного здоров’я і почала продаватися, як гарячі пиріжки. Я навіть переконала знаного постачальника допомогти мені поставити її до декількох крамниць «Barnes&Noble». А потім одного казкового вечора я зустріла одну з моїх героїнь — психолога і письменницю Гаррієт Лернер. Одне привело до іншого, і за три місяці у мене з’явився власний агент і угода на видання книжки «Жінки і сором». Я не могла в це повірити!
Опрацьована книжка називалася «Я думала, це все лише через мене» («I Thought It Was Just Me») і вийшла друком у лютому 2007 року77. Ми зі Стівом були на межі, і наші батьки були готові втримати оборону і допомогти з дітьми, поки я мандруватиму по медійних заходах і їздитиму з презентаціями. Я перевищила ліміт однієї з наших кредитних карток, купуючи новий одяг. Я щоранку репетирувала перед дзеркалом своє інтерв’ю для телевізійного ток-шоу «Today». Це був ЧАС ПОСТУПУ.
Уперед, уперед, уперед!
Негайно!
Нічого не сталося. У день виходу книжки телефон задзвонив лише раз. Це був банк, який інформував нас, що ми пропустили оплату студентської позики і повинні сплатити штраф за недотримання термінів. Я була спустошена. Телефон не дзвонив ані наступного дня, ані ще через день. Я залишилася із шафою, повною нових убрань і з наліпленими на дзеркало стікерами з нотатками, що я скажу ведучій програми «Today» Кеті Курік.
У мить відчаю я влаштувала презентацію книжки в Чикаго, де колись читала лекцію для фахівців у сфері психічного здоров’я. Це був найхолодніший лютневий день в історії. На захід прийшло п’ять осіб. Одна жінка була п’яна, а двоє прийшли, тому що думали, ніби я пишу фантастику.
За півроку після виходу книжки мені зателефонував видавець, запитуючи, чи не хочу я придбати примірники книжки з великою знижкою. Спочатку я зраділа. Але потім почула, що вони пропонують мені купити сотні книжок. «Справи не надто добрі, Брене, — сказав видавець. — Ваша книжка максимально уцінена. Продажі надто низькі, аби зберігати книжки на нашому складі. Приміщення коштує дорого, і, якщо книжки не продаються, їх треба ліквідувати».