В обох випадках я відреклася від двох цінностей, які визначають моє життя, — від віри і рішення бути сміливою. Моя віра закликає мене обирати любов, а не страх, але тоді я дозволила страху розтоптати мою любов до себе. Я ухвалювала кожне рішення, запитуючи себе: «Що подумають люди?» — замість того, щоб думати: «Я самодостатня». Це для мене нестерпно. Сміливість закликає мене відкритися і бути побаченою, а в цьому випадку я буквально сховалася вдома і чекала, поки хтось прийде і зробить усе замість мене, видасть книжку і продасть її. Найбільше я жалкую про те, що зрадила свої цінності і була такою недоброю до себе. Але, як ви побачите в наступному підрозділі, я лише учениця в цій сфері, а жаль — це суворий, але справедливий учитель, чиї уроки співпереживання і співчуття є вкрай важливими складовими щирого життя.
Осмислення жалю
Невдача навчила мене тому, наскільки важливий жаль. Це одне з найпотужніших емоційних нагадувань про необхідність змін і духовного росту. Насправді я почала вірити у те, що жаль — це своєрідне «три в одному»: функція співпереживання, заклик до сміливості і стежка до мудрості. Як і всі емоції, жаль можна використовувати конструктивно або деструктивно, але повне його відкидання буде неправильним й небезпечним. Життєвий девіз «БЕЗ ЖАЛЮ» не означає «жити сміливо», він означає «жити без рефлексії». Жити, не жалкуючи ні за чим, означає вірити в те, що вам нічому вчитися, нічого виправляти і неможливо стати сміливішим у житті.
Один мій товариш, який знав, що я досліджую каяття, надіслав мені фотографію хуліганистого на вигляд хлопця з татуюванням «БЕЗ ЖАЛЮ» на грудях. Пізніше я дізналася, що це кадр із фільму «Ми — Міллери»78. Це чудова метафора для того, що я дізналася: якщо ви не відчуваєте жалю або маєте намір прожити життя, не шкодуючи ні за чим, гадаю, ви не второпали цінність цього почуття.
Одну з найглибших думок про жаль, яку я будь-коли чула, висловив Джордж Сондерс, виступаючи 2013 року в Сиракузькому університеті79. Він розповідав, як в його школі дражнили одну дівчинку, і, хоча сам він її не дражнив і навіть трохи захищав, він досі згадує це. Він мовив: «У цьому щось є, хоча й трохи банальне, і я не знаю, що із цим робити.
Найбільше в житті я шкодую про брак доброти.
Переді мною була інша людина, яка страждала, і я реагував... розсудливо. Стримано. Майже байдуже».
Під час опитування фокус-групи у Вест-Пойнті я поцікавилася в групи офіцерів, чимало з яких втратили в боях товаришів, про те, як поняття «жаль» вписується в їхній військовий досвід. Один офіцер мовив: «Я б не сказав, що це жаль. Це інше. Кожна втрата викликала глибоке горе. Я сам телефонував батькам загиблих. Я б помінявся місцями з кожним зі своїх солдатів, якби міг. Але я не міг. І я проходив це тисячі разів. Я вважаю, що робив усе, що можливо за обставин, у яких ми опинилися. Чи хочу я, аби все обернулося інакше? Щодня, щохвилини».
Цікавлячись, чи не підтримує він теорію «без жалю», я запитала, чи він будь-коли жалкував за чимось. Він відповів історією, на диво подібною до тієї, котру розповідав під час виступу Сондерс: «Так. Коли я вчився в середній школі, у нас була дівчинка, яка відрізнялася від інших. Це була дівчина з особливими потребами, інколи вона обідала з нами в їдальні. Вона була закохана в мене, і мої друзі дошкуляли мені цим. Якось вона запитала, чи можна сісти поряд зі мною, а я відмовив. Я глибоко шкодую про це. Я міг вчинити тоді інакше, але я цього не зробив. Я глибоко шкодую про це».
Я вважаю, що найбільше ми жалкуємо про брак сміливості — сміливості бути добрим, відвертим, говорити про свої почуття, встановлювати межі і бути добрим до себе. Саме тому жаль може стати місцем народження співчуття. У той час, як я згадую випадки, коли не була доброю або великодушною, коли воліла подобатися іншим замість того, щоб захистити когось або щось, що потребувало захисту, я відчуваю глибокий жаль. Але дещо я засвоїла: жаль навчив мене тому, що відмова від власних цінностей мені шкодить. Жаль за невикористаними можливостями зробив мене хоробрішою. Жаль за тим, що я присоромлюю або звинувачую людей, які мені не байдужі, зробив мене чуйнішою. Інколи найнеприємніший урок виявляється найважливішим.
Переворот
У вступі я написала: «Люди, які сміливо вирушають у зону дискомфорту і вразливості та розповідають правду про себе, — ось справжні крутелики». Гадаю, саме тому я так ціную історію Ендрю. У моїй книжці він справжній крутелик. Це людина, яка не мусила брати на себе провину; це лідер, який міг би перекласти провину на команду або нешанобливих представників клієнта. Натомість він мужньо подолав біль і визнав, що йому соромно, зателефонував до друга і відкрився йому, визнав свою провину, звернувся до співробітників і узяв на себе відповідальність за невдачу.