Ця історія — чудове нагадування про користь роботи з психотерапевтом чи тренером з особистого росту або участі у групі підтримки, яка дає нам простір для вивчення емоцій і досвіду без осуду іншими. Мій психотерапевт Діана по закінченні наших сеансів вийшла на пенсію (я знаю, про що ви подумали). Відтоді мені нелегко знайти безпечне місце для самоаналізу. Я зустрічалася з фахівцем в галузі лідерства, щоб вирішити одну специфічну кризу на роботі, і це був безцінний досвід, але, описуючи цю історію для книжки, я усвідомила, що мені потрібна стала підтримка. Я вважаю, що нам усім це потрібно. Нечесно просити своїх рідних надавати простір для занурення у власні емоції, яке є обов’язковою складовою етапу розпізнавання, особливо якщо наші рідні є частиною історії. Те саме стосується колег.
Упродовж останніх двох років я була здивована і зворушена кількістю лідерів, які або тісно співпрацюють з психотерапевтом чи тренером, або входять до невеличкої групи інших лідерів, які зустрічаються, щоб підтримати один одного в опрацюванні важких емоційних проблем. Я пригадала, зокрема, групу з восьми виконавчих директорів з Далласу, які запросили мене приєднатися до них торік під час однієї з їхніх регулярних зустрічей підтримки. Протягом багатьох років ця група збирається разом, щоб поділитися і опрацювати певні питання, про які я розповідаю в цій книжці: як залишатися собою, віддаватися справі, падати і підводитися. Насправді кожен із членів групи написав свою історію, взявши за приклад подорож героя Джозефа Кемпбелла.
Коли ми познайомилися, декілька чоловіків поділилися історіями власних життєвих подорожей, що змінили їх. Ці розповіді були сповнені мужністю, сумом, несамовитим успіхом і нищівними особистими й професійними поразками. Група, яку вони створили, стала тим, що я називаю «безпечним сейфом» — місцем, де люди можуть чесно поділитися своїм досвідом, знаючи, що до їхніх розповідей поставляться шанобливо і зберігатимуть їх у таємниці. Історія, яку я збираюся розповісти, нагадала мені про те, чому ми усі потребуємо такої підтримки: неможливо бути сміливим у великому світі без принаймні однієї безпечної місцини, де можна здолати наші страхи і невдачі.
Неправильна вимова та запальний норов
Сортуючи електронні листи, я спочатку дивлюся на ім’я відправника і тему кожного повідомлення. Бездумно відкривати повідомлення — наче відчиняти двері, не зазираючи в вічко: це може бути небезпечно. Того дня, кілька років тому, переглядаючи вхідну пошту і побачивши одне ім’я, я здригнулася, хоча спершу не могла збагнути чому.
Я перечитувала це ім’я знов і знову, намагаючись пригадати, звідки я знаю відправника: університет? церква? школа дітей? сусіди? заходи, на яких я виступала? Нічого. Я трохи відсунула крісло назад і прочитала ім’я вголос. Коли ж мені нарешті сяйнуло, я закотила очі так, що й досі дивуюся, як вони не опинилися на потилиці.
Лист був від жінки, яку ми назвемо Памелою. У цьому імені така ж кількість складів, як і в її справжньому імені, що аж ніяк не важливо, якщо не враховувати того, що мене дратує те, як вона вимовляє своє ім’я по складах, начебто мені два рочки і я досі вчуся вимовляти слова.
Я зустріла Памелу кілька тижнів тому, після виступу на благодійному заході з обідом. Уперше я побачила її, коли стояла в черзі до шведського столу відразу після лекції. Я встановила доволі чіткі обмеження щодо харчування на подібних заходах. До виступу я не їм. Це означає, що, якщо мене запрошують виступати на заходах з обідами, я їм до приїзду і п’ю лише воду. Я надто нервуюся, аби їсти, до того ж не дуже зручно виколупувати залишки їжі із зубів, сидячи за столом перед сценою в оточенні сотень людей, що спостерігають за тобою.
Я також не люблю їсти після заходів, тому що я надзвичайно інтровертна. Люди, які не знають мене, завжди припускають, що я екстраверт, у той час як ті, хто добре мене знає, вважають інтровертність однією з моїх визначальних рис. Мені комфортно на сцені, тому що це моя робота, але на коктейльній вечірці ви побачите мене із застиглою посмішкою, бо я прагну згорнутися калачиком під столом. Того дня я долучилася до невеликої групи студентів, щоб швидко пообідати з ними після лекції. Мені було цілком комфортно: я люблю розмовляти зі студентами. Я відчуваю себе з ними як вдома.
Стоячи в черзі до буфету, я відразу зауважила Памелу. Я не знаю точно, що саме вона казала людям, які стояли між нами, але побачила, як вона оминає їх один за одним, наближаючись до мене. Нарешті, коли між нами залишилися лише дві людини, я почула, як вона каже жінці позаду мене: