Її обличчя промовляло: «Мені це також не подобається, але саме тому ми тут. Просто тримайся. Я не можу зцілити тебе від страждань, але я поруч, щоб допомогти тобі подолати їх».
Я поклала на диван свої листи. Потім скинула туфлі, притиснула коліна до грудей і обійняла їх, притулившись чолом до ніг. Я завмерла.
— О боже! Не можу в це повірити. Це жахливо! — Я повільно повторила щойно сказані слова. — Я хочу, аби вона відчула себе нікчемою і викритою дурепою. Хочу, щоб їй було соромно, страшно і принизливо. Хочу, щоб вона відчувала себе самозванкою, упійманою на гарячому.
Діана досі мовчала. Це було доброзичливе, поблажливе, життєдайне мовчання. Вона зуміла допомогти мені повірити у нормальність божевілля. Як би божевільно ми не поводилися, ми залишаємося собою, і єдина небезпека такого стану — нерозуміння того, що саме ти робиш і навіщо. Мені ніколи не соромно при Діані. Ніколи.
Не підводячи голови, я сказала:
— Я усе досконало розумію, але ненавиджу це відчуття. Це маячня...
Діана завжди знає, що треба сказати у такій ситуації: нічого.
Поки я тулилася чолом до колін, я зрозуміла, що мала сказати це вголос. Десять років вивчення сорому навчили мене робити те, що лякає і, на перший погляд, суперечить здоровому глузду — говорити про свій сором. Я мала сказати вголос: «Мені так соромно за неправильно вимовлені слова і таке інше. Я відчуваю себе дурненькою і нікчемною, викритою і зганьбленою, наляканою самозванкою, упійманою на тому, що вдавала розумну».
Ми ще довго сиділи мовчки. Звісно, я хотіла, аби саме Памела відчула себе викритою самозванкою, бо саме так почувалася зараз я. Я ніколи не напишу вдосталь книжок і не отримаю стільки наукових звань, аби відповідати стандартному уявленню про високочолих розумників у розумінні The New Yorker, або Ліги плюща, або будь-яких інших. Жодні дипломи і звання не здатні змінити того, що я мешканка Техасу в п’ятому поколінні, з недосконалим знанням граматики, звичкою лаятися, коли я втомлена або роздратована, і постійною боротьбою з неправильною вимовою і неформальним сленгом.
Поки я сиділа в некомфортному мовчанні, мені на згадку спала страхітлива сцена з фільму «Мовчання ягнят»82, коли Ганнібал Лектер розкриває характер агентки ФБР Клариси Старлінґ, зіграної Джоді Фостер: «Ви та-а-ака честолюбна, хіба ні? Знаєте, на кого ви схожі із цією гарною сумкою і в дешевих туфлях? Ви схожі на селючку. На добре відмиту, метушливу селючку, якій бракує смаку. Правильне харчування трохи видовжило ваші кістки, але від бідних білих покидьків вас відділяє лише покоління, адже так, агенте Старлінґ? Оцей акцент, який ви так відчайдушно намагаєтеся приховати, — Західна Віргінія. Чим заробляє на життя ваш батько? Він шахтар? Від нього смердить гасом?»
Я хотіла, щоб Діана щось сказала і полегшила мій стан. Я хотіла, щоб вона почала цькувати Ганнібала Лектера і всіх інших злих гномів та змусила їх піти геть. Але вона ніколи не втручається в життєво важливий процес усвідомлення чогось. Наші сеанси у тому й полягають, щоб дозволити усім болючим знанням, які живуть у моїй голові, увійти в моє добре захищене серце. Для цього мені потрібен простір, і Діана мені його надає. Вона надає мені стільки простору для почуттів, аби я могла лаятися, кидатися з кулаками і ненавидіти людей. Вона надає потрібний мені простір, аби я могла бути виснаженою, недосконалою і злою. Вона неймовірний слухач.
Нарешті я опустила ноги на підлогу, підвела очі і промовила:
— Це боляче. Це значно гірше за роздратування. Значно болючіше за злість.
Діана відповіла:
— Так. Це важче, ніж роздратування.
Потім ми знову надовго замовкли.
Нарешті я поглянула на неї і сказала:
— Отже, написання роздратованого листа — це доволі надійний інструмент? Якщо з’ясуєш, які відчуття хочеш викликати у людини, то зрозумієш, що відчуваєш сам?
За час нашого знайомства Діана добре вивчила мою любов до формул та інструментів. Вона відповіла:
— Усі ситуації різні, але я вважаю, що це може допомогти зрозуміти свої відчуття, особливо коли ти в режимі «корова рогом коле».
Розпізнавання
Я упевнена, що вогонь з-під пальців і страх спонтанного самозаймання — це надійний психологічний показник емоцій. Моє перше падіння на арені в цій історії сталося, коли я прочитала лист Памели. Однак тої хвилини я ще не практикувала процесу підйому після падіння і тому обрала помсту замість цікавості. Моє друге падіння відбулося на кушетці Діани, коли я зрозуміла, що мій лист був дошкульною спробою перекласти свій сором на Памелу. На щастя, завдяки допомозі Діани того разу я обрала цікавість.