Ці гендерні ролі й поведінку більшість із нас засвоюють у дитинстві, навіть якщо вони не віддзеркалюють того, ким ми є в глибині душі. Гендерна політика схожа на танець. Якщо ви будь-коли бачили пару, яка танцює швидку польку, то розумієте, про що я. Стать — це поєднання добре відпрацьованих танцювальних кроків і добре відрепетируваних компромісів. Не важливо, хто запрошує до танцю — для польки потрібні двоє. І якщо музика і танцювальні рухи можуть відрізнятися залежно від місця або оточення, основна мелодія залишається усе тією ж. Від Лонґ-Айленду до Кремнієвої долини страх здатися слабким спонукає чоловіків вдавати, що вони ніколи не бояться, не почуваються самотніми, збентеженими, вразливими і ніколи не помиляються; а невимовний страх здатися безсердечними, недосконалими, зарозумілими або недружніми змушує жінок вдавати, що вони ніколи не втомлюються, не мають амбіцій, не почуваються роздратованими і, звичайно, не бувають голодними.
Осмислення ностальгії
Слово «ностальгія» здається відносно нешкідливим, навіть дещо приємним, аж поки ми не дослідимо грецьке коріння слова: nostos означає «повернення додому», algos означає «біль». Романтизація нашого минулого задля полегшення болю виглядає спокусливою. Але вона також небезпечна. Насправді, як у випадку з моєю родиною, спокуслива ностальгія межує зі смертю.
Якщо вас виховували божевільні казкарі, які виховували мене, ностальгія стає популярною валютою. З’являється певна поезія в історіях життя отих трударів та гультіпак, чиї біди та нещастя стали легендарними в родині. Скільки б разів ми не чули ці історії, ми любимо їх, і нам подобається усвідомлювати, що в наших жилах струменіє дещиця злочинної крові. Але одного дня ностальгію цих історій прорізала істина: це сталося, коли я почала працювати над одним із останніх проектів магістерської програми — родинною генограмою.
Генограма — це інструмент, який використовують фахівці в галузі поведінкових моделей, аби створити візуальну карту стосунків клієнта і його родинної історії. Генограми містять складні символи й лінії, щоб показати зв’язок між історіями здоров’я і соціально-емоційних стосунків між членами родини. Я люблю карти і люблю стосунки, тому я радісно дістала папір, нагострила кольорові олівці і покликала маму, аби поговорити з нею про нашу родинну історію. Дві години опісля я дивилась на карту, яку можна було назвати: «Виснаження, Техас. Населення: родина Брене».
Дивлячись на цю карту, я зрозуміла: багато з того, що ми виправдовували складним життям, насправді було просто залежністю і проблемами з психічним здоров’ям. Так, там були прекрасні фольклорні розповіді про боротьбу, тріумф і виклик, але це також була суцільна низка історій травм і втрат. Пригадую, як я сказала: «Господи, мамо, це ж страшно! Якого дідька?» Вона відповіла: «Я знаю. Я це все пережила».
За два тижні я закінчила університет. Одинадцятого травня 1996 року я припинила вживати алкоголь і палити, а 12 травня 1996 року пішла на свої перші збори Товариства анонімних алкоголіків. Я не була упевнена, що я алкоголік, але в юності я була шибайголовою і не хотіла стати складним персонажем в чиїйсь байці або жертвою алкогольної залежності в чиїйсь генограмі.
У «Дарах недосконалості» я розповідаю про свій досвід спілкування з анонімними алкоголіками і про свою першу порадницю, яка вважала, що у мене «вінегрет залежностей» — схильність до усього потроху. Вона запропонувала мені перестрахуватися: водночас кинути пити, палити, бути замість батьків своїм братам і сестрам і почати нормально харчуватися. Я прислухалася до її поради, і, варто сказати, у мене відразу ж з’явилося багато вільного часу. Я вже майже двадцять років не вживаю алкоголь і не палю, набагато краще залагоджую родинні справи і смачно їм — бо сама так вирішила — один раз на день.
За ці двадцять років я зрозуміла, що насправді мені потрібне Товариство анонімних вразливців — місце зустрічей людей, яким властиво притлумлювати почуття, які супроводжують втрату контролю, плавати у невпевненості або зіщулюватися від страху, зітнувшись з емоціями. Відкинувши зі своєї родинної історії серпанок ностальгії, я побачила справжні травми, приховані за багатьма життями, і почала розуміти, чому ми не говорили про емоції, коли я була дитиною. Найгірше, що душевна травма позбавляє нас готовності і навіть здатності бути вразливими. І це треба відродити.