1. Це боляче. Насправді жорстокі речі, що їх люди кажуть про нас, завдають болю. Братва на «дешевих місцях» має сезонний абонемент на трибуну арени. У них добре виходить те, чим вони займаються, і вони можуть ударити нас у найболючіше місце — викликати сором. Вони тиснутимуть на жінок коментарями щодо зовнішності, фігури, материнства і будь-чим іншим, щоб видовбати пробоїну в сподіваннях на досконалість і щастя. Чоловіків вони битимуть в найуразливіше місце — у будь-який прояв слабкості або неуспішності. Це небезпечно, тому що після декількох ударів ми так зіщулюємося, що стаємо задрібною мішенню. У нас важче поцілити, коли ми маленькі, але також нас важче зауважити.
2. Це не боляче. Ми переходимо до старого режиму: «А мені начхати, хто що думає». Ми припиняємо турбуватися або принаймні починаємо вдавати, що нам байдуже. Це також небезпечно. Зневага до думки інших людей — це також проблема. Броня, яку ми вдягаємо, щоб не переживати, важка, незручна і швидко відживає. Якщо ви поглянете на історію броні (як зробив би це будь-який закоханий в історію дослідник вразливості), то побачите вічну гонитву озброєнь і бойових стилів. Ви вкрили кожен сантиметр свого тіла бронею? Гаразд, ми почнемо битися конічним мечем, який може проникати в маленькі шпаринки. Ви затулили і ці отвори? Ми використаємо булави, які можуть травмувати крізь броню. Не турбуватися про те, що думають люди, — це омана, яка не приносить перемоги.
3. Коли критика «з дешевого місця» лунає на повен голос — а це найпоширеніший різновид критики, з яким ми стикаємося, — ми забуваємо, що вдумлива критика і відгуки часто приносять користь. Ми припиняємо вчити людей пропонувати конструктивні, корисні відгуки та критику і, щоб врятувати себе, зачиняємося для вхідної інформації. Ми починаємо існувати в лункій печері, де наші слова і дії не піддають сумніву. Це також небезпечно.
Коли ми припиняємо турбуватися про те, що думають люди, ми втрачаємо здатність до взаємовідносин. Але коли нас визначає те, що думають люди, ми втрачаємо мужність бути уразливими. Рішення полягає в тому, аби чітко з’ясувати, чия думка для нас є справді важливою. Я хочу, аби ви записали імена важливих для вас людей на папірці розміром три на три сантиметри. Це священне місце. Якщо ви не можете розмістити усіх на аркушику такого розміру, відредагуйте список. Це мають бути люди, які люблять вас не попри вашу недосконалість і вразливість, а тому, що вони притаманні вам. Коли ви лежите на арені долілиць, саме ці люди допоможуть вам підвестися, підтвердять, що падіння було жахливим, а потім нагадають про вашу хоробрість і запевнять, що будуть поруч наступного разу, коли ви впадете. Ви також маєте додати до цього переліку людей, досить сміливих, щоб сказати: «Я не згоден» або «Я думаю, що ти помиляєшся», і тих, хто розпитуватиме вас, побачивши, що ви дієте всупереч власним принципам.
Я ношу такий аркушик в гаманці. Таким чином, коли мені кортить знайти IP-адресу бовдура, котрий залишив на Amazon образливий відгук про мене, а не про книжку, я можу пригальмувати. Так, це боляче. Але його немає в моєму переліку. Намагаючись ухвалити важке рішення, замість того щоб заплющити очі і уявити, як реагуватимуть люди «з дешевих місць», я звертаюся до когось зі свого переліку, хто допоможе мені відповідати своїм власним стандартам.
Переворот
Коли я прочитала листа Памели, мене сповнювали сором і страх. Але справжній біль прийшов після порівняння моєї БПЧ з тим, що я дізналася під час своїх осмислень, і від розуміння того, що скеля не звалилася на мене — я сама залізла під скелю, споруджену мною. Ось мої головні висновки.
1. Я дотримувалася думки, що стан інтелекту, який описують поняттям «розумний», — це те, чим я не була, і усе, чим життя не дозволило мені стати. Я вважала, що «розумний» — це моя протилежність і не те, чим є я. Тоні Моррісон писала: «Визначення належать тим, хто визначає, а не тим, кого визначають»88. І я дізналася, що маю переглянути те, що вважаю коштовним, і упевнитися, що я підпадаю під це визначення.