Астрогатор випростався над бортовим журналом, де на середині аркуша вписав умовний знак приземлення, годину, а в рубриці збоку додав назву планети: «Реґіс III».
— Ні, Рогане. Почнемо з третього ступеня.
Роган намагався не показати здивування.
— Так точно. Хоча... — додав з близькістю, яку не раз дозволяв йому Горпах, — я волів би не бути тим, хто скаже це людям.
Астрогатор, мовби не чуючи слів свого офіцера, узяв його за плече і підвів до екрана, як до вікна. Пісок, розсунутий навсібіч полум’ям приземлення, утворив ніби неглибокий котлован, увінчаний дюнами, що осипалися. З висоти вісімнадцяти поверхів вони дивилися крізь триколірну площину електронних імпульсів, що створювали правдивий образ зовнішнього світу, на скелясту пилку віддаленого на три милі кратера. Із заходу вона ховалася за обрієм. Зі сходу під її вирвами громадилися чорні, непроникні тіні. Широкі ріки лави, хребти яких піднімалися над пісками, нагадували застиглу кров. Одна потужна зірка горіла в небі, під верхнім краєм екрана. Катаклізм, викликаний зішестям «Непереможного», минув, і пустельний вихор, різка течія повітря, що постійно рухалася з екваторіальних зон до полюса планети, уже посував перші піщані язики під днище корабля, немов намагаючись терпляче загоїти рану, викликану вогнем приземлення. Астрогатор увімкнув мережу зовнішніх мікрофонів, і пронизливе, далеке виття разом із шумом піску, що шмагав по панцерові, на мить заповнили усю височінь просторої рубки. Потім він вимкнув мікрофони, і запанувала тиша.
— Отак воно виглядає, — сказав поволі. — Але «Кондор» не повернувся звідси, Рогане.
Той зціпив щелепи. Не міг заперечити командирові. З ним він пролетів багато парсеків, але дружби між ними не виникло. Може, надто великою була різниця віку. Чи пережиті разом небезпеки — замалими. Цей чоловік з волоссям чи не таким білим, як його одяг, був нещадним. Майже сотня людей нерухомо перебували на позиціях після завершення напруженої праці, що попередила зближення, переживши триста годин гальмування нагромадженої в кожному атомі «Непереможного» кінетичної енергії, вихід на орбіту, приземлення. Майже сотня людей, які місяцями не чули відлуння, котре супроводжує вітер, і навчилися ненавидіти порожнечу, як ненавидить лише той, хто її знає. Але командир про це, вочевидь, не думав. Він поволі пройшовся рубкою і, спершись рукою на бильце крісла, вже піднятого на вищий рівень, буркнув:
— Ми не знаємо, що це, Рогане.
І далі, несподівано різко:
— Чого ви, пане, ще чекаєте?
Роган швидко підійшов до розподільних пультів, увімкнув внутрішню мережу й голосом, який іще тремтів від притлумленого обурення, кинув:
— Усі палуби, увага! Приземлення завершене. Наземна процедура третього ступеня. Восьма палуба: готувати енергоботи. Дев’ята палуба: стоси екранування на розігрів. Техніки захисту на місця. Решта екіпажу: на визначені робочі місця. Кінець.
Коли він це говорив, дивлячись у зелене око підсилювача, що моргало, залежно від модуляції голосу, йому здавалося, що він бачить їхні спітнілі обличчя, котрі застигають од раптового подиву й гніву, повернувшись до динаміків. Щойно тепер вони мали зрозуміти, тільки-но тепер починали клясти...
— Наземна процедура третього ступеня здійснюється, пане асгрогаторе, — сказав, не дивлячись на старого. Той глянув на нього й несподівано усміхнувся кутиком уст.
— Це лише початок, Рогане. Може, ще будуть довгі прогулянки на заході, хто зна...
Із неглибокої стінної шафи він вийняв вузьку й високу книжку, розгорнув її і, кладучи на білий пульт з наїжаченими рукоятями, запитав:
— Чи ви читали це, пане?
— Так.
— Їхній останній сигнал, зареєстрований сьомим гіперпередавачем, дійшов до проксимального буя в радіусі Бази рік тому.
— Я знаю його напам’ять. «Приземлення на Реґіс III закінчено. Планета пустельна типу суб-Дельта 92. Сходимо на поверхню другою процедурою в екваторіальній зоні континенту Евани».
— Так. Але це був не останній сигнал.
— Знаю, пане астрогаторе. Сорок годин по тому гіперпередавач зареєстрував серію імпульсів, ніби переданих азбукою Морзе, але вони не мали жодного сенсу. Потім — дивні звуки, що кілька разів повторилися. Гертель назвав їх «нявчанням котів, яких тягнуть за хвіст».
— Так... — сказав астрогатор, але помітно було, що він не слухає. Знову став перед екраном. Над самим краєм поля зору, відразу біля ракети, з’явилися розчепірені виступи пандуса, по якому сунули, мов на параді, рівномірно, один за одним, енергоботи, тридцятитонні машини, вкриті силіконовим вогнетривким панцерем. У міру того, як вони опускалися, їхні кінці поволі розходились, і водночас піднімалися, завдяки чому проміжок між ними збільшувався; опускаючи пандус, вони глибоко занурилися в пісок, але рухалися впевнено, орючи дюни, які вітер уже навіяв навколо «Непереможного». Вони розходилися по черзі в один та в інший бік, доки через десять хвилин увесь периметр корабля оточив ланцюг металевих черепах. Зупинившись, кожна почала поступово вкопуватись у пісок, доки всі не зникли, і лише блискучі плямки, регулярно розміщені на рудих узбіччях дюн, видавали місця, з яких виступали сфери емітерів Дірака. Укрита пінопластиком сталева підлога рубки здригнулася під кроками людей. Їхні тіла прошив короткий, мов блискавиця, виразний, хоча й ледь відчутний дрож, і зник, тільки мурашки ще якусь мить непокоїли м’язи щелеп, а видимий образ розплився в очах. Це явище тривало не довше, ніж півсекунди. Знову запанувала тиша, яку порушував далекий шум увімкнутих двигунів, що долинав з нижніх палуб. Пустеля, чорно-руді звалища скель, ряди лінивих хвиль піску чітко постали на екранах, і все було, мов раніше, але над «Непереможним» розкрився невидимий купол силового поля, що закривало доступ до корабля. На пандусі з’явилися металеві краби з млинками антен, що рухалися вниз, хилитаючись навперемін вліво і вправо. Інфороботи, значно більші за емітерів поля, мали сплюснуті корпуси й металеві лапи, що розходились у боки. Грузнучи в піску і мовби з огидою витягаючи з нього глибоко занурені кінцівки, краби розійшлися і зайняли місця у проміжках ланцюга енергоботів. У міру того, як розгорталась операція захисту, на центральному пульті рубки з’являлися з матового тла контрольні вогники, а циферблати ударних годинників сповнював зеленкавий блиск. Мовби десяток великих очей дивився тепер, не моргаючи, на обох чоловіків. Усі стрілки лежали на нулі, свідчачи, що ніщо не пробує проникнути крізь невидиму греблю силового поля. Лише вказівник наявної енергії посувався дедалі вище, проминаючи червоні рисочки ґіґаватів.
— Я зійду вниз і щось з’їм. Пане Рогане, покеруйте-но стереотипом! — раптом мовби знудьговано мовив Горпах, відриваючись від екрана.
— Дистанційно?
— Якщо панові на цьому залежить, може пан когось послати... або піти сам.
Із цими словами астрогатор розсунув двері й вийшов. Роган іще мить бачив його профіль у слабкому світлі ліфта, що беззвучно пішов униз. Поглянув на табло показників поля. Нуль. Слід було б розпочати від фотограмометрії, подумав він. Облітати планету доти, доки не зроблять усього комплекту світлин. Може, хоч так удалося б щось з’ясувати. Бо візуальні спостереження з орбіти варті небагато; континенти це не море, отож усі спостерігачі з підзорними трубами в кошику на ґрот-мачті не стануть моряками. Інша справа, що на комплект світлин пішов би майже місяць.
Ліфт повернувся. Роган зайшов у нього й опустився на шосту палубу. Велика платформа перед камерою тиску була заповнена людьми, які, правду кажучи, вже не мали тут роботи, тим більше, що чотири сигнали, котрі означали обідню пору, повторювались уже чверть години. Перед ним розступалися.
— Йордан і Бланк. Підете зі мною на стереотип.
— Повні скафандри, пане навігаторе?
— Ні. Лише кисневі. І одного робота. Найкраще — з арканів, щоб не загруз у цій проклятій куряві. А ви всі чого тут стовбичите? Апетит пропав!
— Ми б хотіли, пане навігаторе... зійти на сушу.
— Хоча б на кілька хвилин...
Здійнявся гамір.
— Спокійно, хлопці. Прогулянки ще будуть. Поки що у нас третій ступінь.
Екіпаж розходився неохоче. Тим часом з вантажної шахти з’явилася платформа з роботом, який був на голову вищим за найвищого космонавта. Йордан і Бланк, уже з кисневими апаратами, поверталися електрокаром — Роган зауважив їх, спираючись на поруччя коридору, який тепер, коли ракета лежала на днищі, перетворився на вертикальну шахту, що сягала аж до першої машинної палуби. Над і під собою він відчував просторі поверхи металу, десь у самому низу працювали повільні транспортери, чути було слабеньке клацання гідравлічних приводів, а з глибини сорокаметрової шахти помірно віяло холодним очищеним повітрям із кондиціонерів.