Двоє осіб з персоналу камери відчинили перед ними двері. Роган машинально перевірив розміщення пасків і прилягання маски. Йордан і Бланк увійшли за ним, металева підлога тяжко скреготнула під кроками робота. Пронизливий, протяжний свист повітря пронизав нутрощі корабля. Відчинився зовнішній люк. Машинний пандус був на чотири поверхи нижче. Аби з’їхати вниз, люди скористалися малою платформою, яка ще раніше висунулася з обшивки. Її ланки сягали верхівки дюн. Клітка платформи була відчиненою зусібіч. Повітря виявилося не набагато холоднішим, аніж усередині «Непереможного». Усі четверо сіли, магніти відпустили гальма, і платформа м’яко з’їхала з висоти одинадцяти поверхів, минаючи по черзі секції корпусу. Роган машинально перевіряв їх стан. Не надто часто вдається поза доком оглядати корабель ззовні. Зносився, подумав, дивлячись на смуги подряпин від метеоритів. Місцями панцерні плити утратили блиск, мовби роз’їджені сильною кислотою. Ліфт закінчив короткий політ, м’яко сідаючи у хвилю нанесеного піску. Люди зістрибнули й одразу ж угрузли вище колін. Лише робот, призначений для праці на засніжених поверхнях, смішно йшов, перевалюючись з боку на бік, однак упевнено на своїх карикатурно розплющених ступнях. Роган наказав йому зупинитись, а сам із колегами уважно оглянув усі отвори дюз корпусу, наскільки їх можна було побачити ззовні.
— Тут би згодився малий шліф і продув, — сказав Роган.
Щойно вилізши з-під днища ракети, він зауважив, яку величезну тінь відкидає корабель. Наче широка дорога, вона тягнулася дюнами, освітленими вже досить-таки похиленим сонцем. У симетричності піщаних хвиль був особливий спокій. Їхні заглибини сповнювала блакитна тінь, а гребені світилися присмерковою рожевістю, і ця тепла, делікатна барва нагадала йому кольори, бачені колись у дитячій книжці з малюнками. Рожевість була неймовірно лагідною. Помалу він переносив погляд з дюни на дюну, помічаючи нові й нові відтінки бузкового сяйва, чим далі, тим худіші, покраяні серпами чорних тіней, аж туди, де вони, зливаючись у одну жовту сірість, оточували грізні зубці голих вулканічних скель. Він стояв і дивився, а його люди, не поспішаючи, рухами, що набули автоматизму завдяки багаторічному досвідові, робили звичайнісінькі заміри, замикали у малі резервуари проби повітря й піску, вимірювали радіоактивність ґрунту переносним зондом, рухомий корпус якого підтримував арктан.
Роган не звертав жодної уваги на їхні рухи. Маска закривала лише ніс і вуста, очі й уся голова були вільні, бо він скинув легкий охоронний шолом. Відчував вітер у волоссі, дрібнесенькі піщинки прилипали до обличчя і лоскітливо проникали між пластик маски та шкіру щік. Неспокійні пориви вітру лопотіли штанками комбінезона, великий, мовби набряклий диск сонця, на який можна було дивитися без шкоди тільки мить, тепер височів над самим дзьобом ракети. Вітер свистів протяжно, силове поле не затримувало руху газів, тому Роган взагалі не міг зрозуміти, де піднімається з пісків його невидима стіна. Велетенський простір, який він окидав поглядом, був мертвий, наче на нього ніколи не ступала людська нога, наче це не була планета, що поглинула корабель класу «Непереможного» з вісімдесятьма членами екіпажу, величезного, досвідченого плавця у порожнечі, спроможного за частку секунди розвинути потужність мільярд кіловатів, перетворити її на енергетичні поля, котрі не могло пробити жодне матеріальне тіло, сконцентрувати її у вбивчі промені з температурою зірок, які могли обернути на попіл гірський хребет чи висушити море. Однак цей сталевий організм, збудований на Землі, плід багатовікового розквіту технологій, пропав тут, зник невідомим чином, без сліду, без сигналу SOS, мовби розчинився у цій рудій та сірій пустелі.
І весь цей континент виглядає так само, подумав Роган. Він добре його пам’ятав. Бачив з висоти віспу кратерів та єдиний рух, який помічав серед них, — невпинний, тихий плин хмар, що волочили свої тіні через нескінченні шеренги дюн.
— Активність? — запитав, не обертаючись.
— Нуль, нуль два, — відповів Йордан і підвівся з колін. Обличчя його розчервонілось, очі блищали. Маска нівелювала інтонації голосу.
Тобто менш, аніж ніщо, подумав Роган. Зрештою, колеги не загинули через таку грубу необачність, автоматичні датчики зчинили б тривогу, навіть якби ніхто не подбав про стереотипні дослідження.
— Атмосфера?
— Азоту сімдесят вісім відсотків, арґону два відсотки, двоокису вуглецю нуль, метану чотири відсотки, решта кисень.
— Шістнадцять відсотків кисню? Ви певні?
— Певен.
— Радіоактивне випромінювання?
— Практично нуль.
Це було дивно. Стільки кисню! Ця інформація вдарила його, мов струм. Роган підійшов до робота, який негайно підсунув йому під очі касету з показниками. «Може, пробували обійтися без кисневих масок», — майнула безглузда думка, бо розумів, що такого не могло бути. Щоправда, часом траплялося, що якась людина, особливо змучена тугою повернення, всупереч наказам знімала маску, бо ж навколишнє повітря видавалося таким чистим, — і зазнавала отруєння. Але таке могло трапитися з кимось одним, максимум двома.
— Чи ви вже закінчили? — запитав він.
— Так.
— Повертайтеся, — сказав до них.
— А пан?
— Я ще залишуся. Повертайтеся, — повторив нетерпляче. Він хотів залишитися сам.
Бланк закинув на плече з’єднані ремінцем ручки резервуарів, Йордан подав роботові зонд, і вони рушили, грузнучи в піску. Арктан чалапав за ними, ззаду схожий на замасковану людину.
Роган пішов до крайньої дюни. Зблизька побачив виступаючий із піску розтруб емітера, що утворював охоронне силове поле. Не для того, щоб перевірити його наявність, а просто з дитячої забаганки він зачерпнув жменю піску і кинув його перед собою. Той полетів струмочком і, мовби наткнувшись на невидиме похиле скло, вертикально осипався на землю.
У нього так і свербіли руки скинути маску. Як це зробити, чудово знав. Виплюнути пластиковий зазубник, зірвати ремінці, наповнити повні легені повітрям, затягаючись ним аж до мембрани...
«Щось я розклеююся», — подумав Роган і неквапливо повернув до корабля. Клітка підйомника чекала, порожня, з платформою, ледь зануреною в пісок, а вітер за кілька хвилин його відсутності встиг покрити бляху тоненьким шаром навіяного піску.
Уже в головному коридорі п’ятої палуби він глянув на стінне табло. Командир був у зоряній каюті. Поїхав угору.
— Одним словом — ідилія? — підсумував астрогатор його оповідь. — Жодної радіоактивності, ніяких спор, бактерій, плісняви, вірусів, нічого — лише цей кисень... Так чи інакше — проби треба дати на висів.
— Вони вже у лабораторії. Можливо, життя тут розвивається на інших континентах... — зауважив Роган непевно.
— Сумніваюся. Інсоляція поза екваторіальною смугою досить слабка. Чи ви не бачили товстих шапок на полюсах? Б’юся об заклад, що там принаймні вісім, якщо не десять кілометрів крижаного покрову. Радше вже океан, якісь водорості — але чому життя не вийшло з води на сушу?
— Треба буде зазирнути в цю воду, — сказав Роган.
— Наших людей питати ще зарано, але планета видається мені старою. Таке змиршавіле яйце мусить мати зо шість мільярдів років. Зрештою, минув також добрячий шмат часу, як Сонце пережило фазу розквіту. Це майже червоний карлик. Так, ця відсутність життя на суші дивує. Своєрідний приклад еволюції, яка не терпить суші. Ну, так. Це б пояснювало наявність кисню, але не справу «Кондора».
— Якісь форми життя, якісь підводні істоти, котрі ховаються в океані, витворивши там цивілізацію на дні, — припустив Роган.
Обоє дивилися на велику мапу планети в проекції Меркатора, неточну, бо мальовану на підставі даних автоматичних зондів з минулого століття. На ній були хіба що обриси головних континентів і морів, лінії поширення полярних шапок та кілька найбільших кратерів. У сітці перехрещених паралелей і меридіанів виднів обведений червоним колом пункт, під восьмим градусом північної широти — місце їхнього приземлення. Астрогатор нетерпляче посунув папір на столі карт.