— Бодай їм! Хай би вони подавилися… Більше я до них не піду… — зітхнув Маремуха й раптом, почервонівши, одразу випалив: — Вони мене відшмагали!
Ми насторожилися.
Я з недовір'ям подивився на скуйовджене Петькове волосся. Товстенький, схвильований, у зеленому скаутському костюмчику, він стояв перед нами й винувато зазирав Юзикові в очі.
Хто б міг його відшмагати, такого підлизу? Не могло цього бути. І я, вирішивши, що Петько бреше, одверто сказав:
— Ти брешеш!
— Їй-богу! Нехай мене грім поб'є! Слухайте, я вам розповім усе по порядку. Тільки нікому не кажіть, — попросив Петько, — гаразд? Повели нас до театру. Під барабан. Після другого дзвоника Бобир пішов у зал, а я гуляю сам. Нехай, думаю, усі посідають, а я, тільки-но світло в залі загасять, візьму й теж сяду де-небудь скраєчку… От ходжу по коридору й думаю: та гасіть, чорти, світло швидше! А в цей час хтось лясь мене по плечу. Я спершу гадав — Сашко, хотів був йому дати здачі. Оглянувся, дивлюсь — ні, це Жорж Гальчевський, — знаєте, з сьомого класу бойскаут.
— Який Жорж? Той, що з фортечного мосту у водоспад стрибав? — спитав Юзик.
— Та ні. То Мацист стрибав. Того Жоржа Мацистом звуть. Та ти ж повинен знати Гальчевського: він худий такий, кощавий, високий, усе з кастетом ходить. Приятель Кулібаби. Його батько — піп, править у Преображенській церкві за колонією… Ну от, Гальчевський спіймав мене за плече та й каже: «А ти чого, шкот, тут крутишся?» — «Там душно дуже, — кажу, — поки не почалося, я тут повітрям подихаю». — «А квиток є? Покажи-но квиток!» — раптом зажадав Жорж. Став я шукати квиток, шукаю, шукаю, то в одну кишеню полізу, то за пазуху, то в другу кишеню, а сам усе думаю: аби тільки світло швидше загасили, він тоді одчепиться й побіжить до залу на своє місце. Та де там! Він стояв, чекав, а тоді як штовхне мене ззаду коліном та як закричить: «Забирайся геть звідси, шмаркач! Поки я тут черговий, жоден заєць у мене не пройде!» Я спотикнувся, мало не полетів, яблука мої покотилися до вішалки, я їх наздоганяю, а Гальчевський ще кричить контролерові: «Не пускайте цього зайця назад, щоб і духу його більше не було!» Я попідбирав яблука й — бігом на гальорку. Там у мене взяли квиток і пропустили, слова не сказали. Вбігаю — вже темно. Намацав вільне місце на боковій лавці біля самісінького бар'єра, сів і гризу яблуко. З'їв одне, взяв друге, тільки надкусив, — бачу, завіса розсувається. Ну, думаю, доїм потім. Тільки-но хотів покласти яблуко на бар'єр, а воно зірвалося та як полетить униз… Ох, я й налякався! Впустив і навіть глянути вниз боюся — страшно. Чую тільки, вилаявся хтось у партері й стільцем зарипів.
Потім тихо стало. А вистава триває, цікава така, з запорожцями, з танцями й з музикою. «Про що тирса шелестіла» — так називається. Я задивився та й забув про яблуко.
Закінчилася перша дія, запалили світло, я сиджу, не встаю, щоб місце не зайняли, а сам наглядаю, де знайомі хлопці сидять. Раптом ізнову — хап мене за плече. Обернувся я, дивлюсь — знов Жорж Гальчевський. «Ти яблуко офіцерові на голову кинув?» — питає. «Якому офіцерові?» — «А ось поглянь!» Як схопив мене за комір та й перехилив головою через бар'єр так, що я мало не беркицьнув униз. А звідти, знизу, з партеру, польський офіцер рукою Жоржеві махає й мені погрожує. Тоді Гальчевський як закричить: «Ходімо до кошового!» — і повів мене за куліси. Там артисти бігають, курява, дощок багато понакидано, темно, я мало не впав — зачепився за якусь вірьовку, а Гальчевський знай штовхає мене вперед.
Хотів я втекти — не вийшло. Привів мене Жорж до самого Гржибовського, а той сьогодні на сцені запорожця грав, увесь вимащений такий, і брови й ніс — усе у фарбі. Ніс у нього великий — наліпку наклеїв. Гальчевський козирнув йому й усе про те яблуко розповів, а мене він навіть не спитав, навмисно я чи ненароком. Тоді Марко Гржибовський сказав Гальчевському: «Врізати йому п'ять шомполів», — і на мене головою кивнув. А Гальчевський мені одразу я-а-ак дасть! Ногою!»
— І шомполами били? — все ще не вірячи Петькові, спитав я.
— А чим же ще? Звичайно, що шомполами.
— Де? Там-таки, за кулісами? — поцікавився Куниця.
— Ну, от іще… за кулісами… Просто вивели туди, за театр, де помийна яма, скинули сорочку й п'ять разів ударили. Ось погляньте, ще знак є! — І Маремуха, задерши сорочку, показав нам свою спину. На його гладкій спині червоніло п'ять нерівних здутих смуг. Вони лягли майже поряд, одна біля одної.