Ех, та й страшно ж, мабуть, падати отак, затамувавши подих, слухати, як калатає серце, і вже напівдорозі зустрітися з холодними, що злітають догори, бризками води!
Розповідали, що колись, перш ніж покинути фортецю, турки всі свої багатства запакували в залізну скриню й потомили її в річці, під цим вируючим водоспадом. Вже багато років лежить скриня на дні, а ніхто не може підняти її, тому що найкращому плавцеві не дістати дна — така страшенна глибина в цьому місці.
Пройшли міст. Ось і фортеця. Прямовисні, високі її стіни увечері здаються ще похмурішими, таємничішими. Недарма Петько Маремуха дедалі частіше став оглядатися на всі боки.
— Я сам піду до сторожа, а то він побачить нас утрьох і перелякається. Почекайте тут, — наказав Куниця.
Чекаємо його внизу, біля підземного ходу. Чути, як грюкнули двері сторожки. За кілька хвилин Куниця підкликає мис до воріт фортеці. Вони високі, окуті залізом, справжні фортечні ворота.
Старий кривоногий сторож додержав свого слова. Він із дзвоном відімкнув висячий замок і, скинувши його з завіси, відчинив нам хвіртку. Ми з Петьком слідом за Юзиком переступили поріг фортечних воріт.
Маремуха зачепив букетом засув, і велика гілка бузку впала мені під ноги.
Тихо, крадькома, йшли ми по м'якому подорожнику глиб фортечного подвір'я. Позаду, мов револьвер, клацнув важкий замок. Це сторож, щоб не було підозри, знову замкнув ворота.
Ми пройшли повз високі черешні, низенькі, з підбіленими стовбурами яблуні, рясні, гіллясті шовковиці.
_ Тут! — сказав Юзик, показуючи Маремусі на ледь, помітний спушений горбочок під самісіньким бастіоном… — Він стояв тут, над ямою, а вони — навпроти і цілилися… А потім, коли він упав, підійшов сюди лікар Григоренко і очі йому поторкав. Ми он із тієї вежі все бачили…
Маремуха мовчки дивився на могилу. Я розв'язав свій букет, і свіжі, запашні гілочки бузку одна по одній посипалися на скопану землю.
— Зажди! — відхилив мою руку Куниця й несподівано вийняв з кишені зім'яту червону хустку. — Я китайку приніс. Такою китайкою запорожці застилали могили своїх побратимів, — сказав він і, підібравши гілки розсипаного бузку, накрив свіжу могилу ясно-червоною матерією. Вона була точно такого ж кольору, як прапор, що вдень і вночі маяв над ратушею, коли проголосили у нас Радянську владу.
Куниця добре придумав.
— Петрусь! — стиха прошепотів Куниця, звертаючись до Маремухи. — Іди до Чорної вежі, принеси звідти рівну плиту. Швидко!
Але Петько скоса глянув на темні вежі й затупцював на місці. Мабуть, йому страшнувато було йти туди, до Чорної вежі, через все пустинне подвір'я фортеці.
— Я не донесу… У мене руки болять… Нехай Василь; зі мною піде, — замурмотів Маремуха.
— Ех, ти… — з люттю відповів Куниця. — Ну, тоді біжіть удвох, а я тут залишусь.
Не прохопившись і словом, ми підкралися до високої Чорної вежі. Гостра, оточена зубчастим вінцем, її покрівля, чітко вирізнялася в передвечірньому присмерку на синюватому небі. Я подумав: «А чи не замкнув нас у фортеці сторож навмисно, щоб виказати петлюрівцям?» І мені стало моторошно від однієї цієї думки. Здалося, що фортечні стіни заворушилися й присуваються до нас дедалі ближче. От-от вони оточать нас зовсім.
— Оця? — тремтливим голосом спитав Петько, побачивши під стіною вежі прихилену білу плиту.
— Вона!..
Важка!.. Насилу пересуваючи ноги, ми пронесли плиту до Куниці.
— Посуньте на середину… — сказав він. — Та ні, не спускайте зовсім… Ось так, на вису держіть. — І, підсунувши під плиту руки, Куниця розправив червону хустку. — Треба все закрити. Петько, підійми свій край трошки. Гаразд, отак добре… Опускайте!
Ми обережно опустили кам'яну плиту на могильний горбочок. Я відчув, як вона щільно притиснула вкриту червоною матерією м'яку землю.
— Тепер давайте квіти, — прошепотів Куниця.
Порозв'язувавши букети, ми засипали гілками бузку білу могильну плиту. Могила стала ще вищою.
Сутеніло. Жовтий серп місяця висів над гостроверхою Чорною вежею.
Далеко, за Калинівським лісом, — мабуть, у Приворітті, — протяжно співали сумовиту українську пісню.
Фортеця височіла над містом, мовчазна, насторожена.
Гуркіт тряского воза, далека журлива пісня, тривожний гавкіт собак на Заріччі, швидкий тупіт копит коня на Калинівському шляху — все було чути тут особливо голосно.
Глибокі вікна фортечних веж і низькі бастіонні входи посилювали ці звуки. Здавалося, вся фортеця тремтить, стривожена ними. А там, за фортечним мостом, засинаючи, причаїлося місто й теж здригалося від кожного звуку — і від іржання запізнілого коня, і від далекого пострілу, що несподівано вривається в цю вечірню тишу.