У місті, мабуть, уже давно засвітили вогні. Але ми не бачили їх звідси. Навіть вищепочаткове училище, що стоячи майже поряд, за мостом, було приховане від нас високою фортечною стіною.
З усіх боків нас оточували мохнаті вежі, низенькі спадисті бастіони й білі руїни пересильної тюрми. Скільки бачили на своєму віку ці фортечні стіни!
Прозоре, зоряне небо розкинулось високо над нами. Я бачив похмурі обличчя Петька й Куниці, осяяні світлом молодого місяця.
Раптом Юзик випростався, підвів голову і, повернувшись ні могили, сказав:
— А тепер, хлопці, поклянемось, що будемо стояти один ні одного, як брат за брата, і помстимося клятим петлюрівцям за цього чоловіка! Давайте руки!
Мовчки ми простягли над могилою руки. Я чіпко схопив ледь спітнілу і тремтливу долоньку Маремухи, а Куниця поклав свою холодну долоню поверх наших. Ми оточили могилу, як у хороводі, і велика тінь від наших зімкнутих рук упала на траву бастіону далеко за могильною плитою.
— І в скрутний час будемо заступатися один за одного! І будемо допомагати тим, хто бореться за Радянську владу! Правда? Покляніться! — суворо наказав Юзик.
— Клянемося! — тремтливою скоромовкою майже вигукнули ми, і ту ж мить бистра луна злякано повторила слідом за нами урочисті слова клятви, яку наспіх придумав Куниця.
Я заспокоївся тільки по дорозі назад, коли ми підійшли до середини фортечного мосту. Фортеця залишилася позаду. Тут, на волі, вдалині від її веж, було зовсім не страшно. Навіть Петько Маремуха повеселішав і на ходу постукував кулаком по поручнях фортечного мосту.
Та ось десь за вулицею Понятовського загув автомобіль. Слідом за ним — другий. Далекий гул долинув сюди, заглушивши шум водоспаду під фортечним мостом.
— Тихше, хлопці! — спинив нас Куниця. Ми прислухалися. Автомобілі гули на горі, за Старим бульваром.
— А то не в губернаторському саду, Юзику? — тихо спитав у Куниці Петько.
— Мабуть, у губернаторському, — сказав Юзик, і тієї хвилини в автомобільний гул ввірвалися якісь сторонні, різні звуки, скидалося на те, що там, нагорі, одразу розламали пополам кілька дощок.
— Стріляють! — прошепотів Куниця. — То вони навмисно автомобілі завели, щоб не чути було… Автомобілі гудуть під самою стінкою, у подвір'ї, а вони в підвалі людей мордують.
Куниця казав правду. Я теж чув немало розмов про ці розстріли. Вночі, щоб заглушити постріли, петлюрівці заводять автомобілі, а вдень вони розстрілюють людей під оркестр. Майже кожного буденного дня на соснових лавах під високою стіною губернаторського саду сідають з великими сяючими сурмами петлюрівські музиканти. Вони приносять із собою з казарми легкі дерев'яні пюпітри й розкладають на них нотні зошити. Під командою низенького капельмейстера музиканти невтомно грають то бистрі польки, то голосні марші, то веселі краков'яки.
А в цей час за спиною в музикантів, у низеньких підвалах жовтого з колонами будинку, в якому до революції жив губернатор, петлюрівці-чорножупанники в присутності начальника петлюрівської контррозвідки Чоботарьова розстрілюють заарештованих більшовиків.
— Скількох вони людей замордували!.. — стиха сказав Куниця, прислухаючись до далекого автомобільного шуму.
Я мовчки торкнувся поручнів фортечного мосту. Вона були вологі від роси. Автомобілі гули далі. Страшно було подумати, що всього лиш за кілька кварталів од нас, за кам'яною стіною губернаторського саду, один по одному надають на холодну підлоту застрелені чорножупанниками люди.
А біля холонучих трупів, увесь у сірому, в жовтих лакованих крагах, стоїть комендант чорножупанників Драган. Хто знав, може, там і лікар Григоренко? І, може, Драган, як Марко Гржибовський, частує вусатого лікаря запашними закордонними цигарками, а той, покуривши, знову неквапно обмацує очі й груди в холонучих людей і, перевіривши, чи вбиті вони, витирає чистою хусточкою свої рожеві зморшкуваті пальці…
Я мимоволі згадав свого батька, який переховувався зараз від петлюрівців у Нагорянах, у дядька Авксентія.
Батько, кремезний, мовчазний, у синій сатиновій сорочці з розстебнутим коміром, постав у пам'яті. Я бачив його так виразно, ніби він стояв поруч зі мною, з Куницею й Маремухою на фортечному мосту. Мені привиджувалося, що я торкаю його шершаву руку, зазираю йому в суворі очі.
Коли б і його не спіймали петлюрівці за те, що він не схотів друкувати їхні петлюрівські гроші. Вони ж і його можуть розстріляти в губернаторському підвалі, варто лиш Маркові Гржибовському згадати, як мій батько викинув його з майстерні Маремухи. Від самої цієї думки я затремтів. Я дуже любив свого батька, і мені ще дужче схотілося побачити його, бути з ним разом.