За фортецею заторохтіла підвода. Їдуть сюди. Треба йти. Але мені не хотілося цього вечора так рано повертатися до себе, на Заріччя.
Піти хіба до губернаторського будинку? Але як проберешся туди, коли Губернаторський майдан оточений? Патрулі, мабуть, стоять біля домініканського костьолу й нікого не пускають за майдан.
А що як майнути зараз просто звідси на Житомирську, до Котьчиного дому, та й розквитатися з Котькою за те, що мене вигнали з гімназії? Він хвалиться цим, підлиза, лікарський синок. Куниця ж брехати не стане. Зараз мені ніякий Прокопович не страшний, піду відлупцюю Котьку, а хлопці мені допоможуть; нехай скаржиться кому хоче. І я запропонував хлопцям:
— Давайте, хлопці, зараз на Житомирську, до Котьки. Помстимося Григоренкам за все! Шкоди завдамо.
— А якої шкоди? — діловито спитав Куниця, підтягаючи штани.
— А там побачимо. Може, Котька біля дому, — затягнемо його в кущі та й надаємо йому…
— Кинь… І не думай навіть… — заметушився Маремуха. — Він тільки гукне, і ми загинули. Ти забув хіба, що них на квартирі живуть два петлюрівських офіцери?
— Ну, ти відомий боягуз, Петько! — сказав я Маремусі. — Ну, де ти бачив, щоб офіцери зараз дома сиділи? Та вони з лікарем, мабуть, у губернаторських підвалах, а ти боїшся. Давай ходімо, га, Юзику?
Куниця стояв роздумуючи.
— Та тепер пізно, Васько, додому вже треба, — знову завагався Маремуха.
— А ти хочеш уранці? Коли все видно? Ото ще дивак! Ходімо, — вперто мотнувши головою, вирішив Куниця, — що, даремно клявся? Не бійся, ніхто нас не спіймає. — І узяв Маремуху під руку.
— Хлопці… Васько… Юзику, стривай, та не тягни мене!.. — застрибав, пручаючись, Маремуха. — Ви ж нічого знаєте… На мого тата й так підозра є… Він побитий лежить… Я вам усе розповім… Я боявся говорити, а тепер скажу.
Куниця відпустив Маремуху, а Петько гаряче випалив:
— Той чоловік, которого сьогодні вбили, у нас увесь час ховався!
— Брешеш! — перепинив я Петька. — Ти його й не знаєш!
— Я не знаю? Ось хрест святий! — І Петько перехрестився. — Я знаю. Він повстання хотів підняти проти Петлюри. Народ гуртував для цього. Тільки тяжко захворів. Його до нас уночі привів Омелюстий. Він просив сховати, поки одужає. Залишив хліба, грошей, цукру кульок. Тато погодився. Ми його поклали на піч. Мама піч занавіскою запнула, він там і лежав хворий. У нього пропасниця, мабуть, була. Ух, страшенна! Через день його мучила. Надвечір йому ставало краще, він злазив з печі, чай з нами пив, а вдень так його трусило, я думав — умирає. Мама не встигала білизну прати. Випере йому сорочку, висушить, тільки він одягне — заколотить, затрусить його, враз сорочка мокра від поту. Пив мало, а потів — ой як здорово! Поліз я якось до нього по сорочку, а він — хап револьвера з-під подушки і в мене націлився. Не пам'ятаю навіть, як я полетів звідти. Просто на піл. Чого ти дивишся, Васько, їй-богу!
Ось через цей револьвер його й узяли. Позавчора приїхав до нас лікар Григоренко. Ходив по садибі, траву дивився, вилаяв маму за те, що всі черешні пообірвані на тих деревах, що за флігелем, а тоді зайшов до кімнати води напитися. А хворий лежав на печі. Не знаю, кашлянув він чи ногою поворушив, а може — застогнав, раптом Григоренко підвівся з-за столу, взяв свою палицю, відсунув занавіску — та й до тата: «Хто тут?» А хворий підвівся, став навколішки, худий такий, зелений, сорочка мокра, і в лікаря нагана цілить. Цілить і шепоче щось.
Григоренко одразу запнув занавіску і задки, задки пішов із кімнати, стрибнув у бричку та й поїхав. Татові навіть слова не сказав. І бриль його на столі залишився.
Лікар поїхав, а тато одразу забрав у хворого наган і став одягати його. Мов маленького. Штани натягає, а той хоч би ногою ворухнув, так йому зле було. Марив. Тато одягнув його, дав води і з мамою розмовляє: куди б його відвезти. Поки вони говорили, вбігло в хату до пас троє петлюрівців, враз зв'язали цього хворого та й до тата: «Кого ховаєш? Москаля ховаєш, пес поганий!» Та й давай нагаєм шмагати… Ой, як били! То по ногах, то по грудях. Тато схопив стільця, щоб оборонятися, тоді його один петлюрівець по руці нагайкою як ударив, аж кров виступила. Відняли стільця та й — наганом, наганом! У тата вся щока зараз синя-синя, на спині синці й рука розпухла. Він лежить на ліжку, й ні з ким не розмовляє. А мама плаче й каже: добре, що хоч до в'язниці тата не забрали.