Мама боїться, щоб Григоренко не вигнав нас із Старої садиби. Де ми тоді житимемо? А ти мене на Житомирську кличеш… А що як мене спіймають? Загинули ми тоді зовсім. — І Маремуха жалісно зашморгав носом.
— Ходімо, Петько! Ходімо! — з люттю зашепотів Юзик. — Ходімо відплатимо цьому гадові вусатому й Котьці за все. Давай рушаймо!
— Добре… — раптом зважився Петько. — Добре…
І він затягнув пояс.
Палії
Вусатий лікар Григоренко живе в нагірній частині міста, саме посередині Житомирської вулиці. Це найкраща вулиця міста. Вона вся обсаджена тополями, кленами та жовтою акацією.
Будинок у Григоренка великий, двоповерховий, з башточками, схожий на маленький замок. Він стоїть поміж дерев, у глибині подвір'я, огородженого з вулиці міцною стальною огорожею на гранітному фундаменті. Огорожа дуже висока й склепана з стальних загострених штаб, схожих на широкі мечі. З вулиці через просвіти в огорожі, обвитій плющем, можна побачити, що діється на подвір'ї в Григоренка.
Багатьом з нас — і мені, і Куниці, і Сашкові Бобирю — дужо подобається стукати на бігу по цій огорожі палицею.
Кожному з нас, хто потрапляє на Житомирську, важко буває утриматися, щоб не подратувати вусатого лікаря.
Ох, та й здорово ж дзвенять ці мечі, коли по них провести палицею! Вся огорожа тремтить, співає, а палиця знай собі відклацує все нові й нові удари. Повернеш з розгону в провулок, і вже чути, грюкнули позаду двері. Це вибіг на ґанок розлючений вусатий лікар.
Тільки йому нас не наздогнати. Де там! А ще краще — натиснути біленьку кнопку електричного дзвоника, яка прикріплена на кам'яному стовпчику біля воріт. Над дзвоником прибита блискуча мідна дощечка:
Доктор медицини
Іван Тарасович Григоренко
Прийом з 8 до 10 вечора
Ми знали, що лікар любить сам виходити назустріч своїм пацієнтам, і частенько вечорами підбиралися до його хвіртки. Натиснемо кнопку, а самі сховаємося за кущі пав-проти. Посідаємо навпочіпки та й сидимо, затамувавши віддих. Відчиняються в лікаревому будинку двері, й повільно, попихкуючи люлькою, виходить у двір лікар.
Підійде до залізної хвіртки, а на тротуарі, бач, нікого нема, — ну, він і давай лаятися:
— От голодранці! Ну, як схоплю кого, штани скину!
А ми сидимо нишком під кущами, чуємо його бас — і стиха радіємо.
Двір перед лікаревим будинком завжди чисто виметений і посипаний жовтеньким пісочком. Вдень на подвір'ї, | підбираючи зерна, ходять пістряві гладкі цесарки та сірі породисті кури — плімутроки.
Іноді на низькому дерев'яному парканчику, що відокремлює григоренківське подвір'я від його саду, служниця вибиває важкі персидські килими. Курява стовпом здіймається тоді над парканом і летить у сад, а злякані кури бігають по двору й кудкудахкають. Але це влітку. А ближче до зими, коли підступає холод і надходить час одягати зимовий одяг, лікарева покоївка витягає з скринь усі теплі речі.
Важкі, з високими хутряними комірами, касторові пальта вусатого лікаря, бархатні й каракулеві манто його дружини, сухорлявої й лютої пані Григоренко, маленькі суконні, підбиті ватою й обшиті білим смушком пальтечка Котьки та його сірі формені шинелі — все це розвішується в такі дні на дерев'яному паркані. А шинелей у Котьки три: одна стара, залишилася ще з другого класу, і дві зовсім нові, шиті у кравця Якова Гузарчика.
Винесе служниця весь зимовий одяг на парканчик і поряд пса на цепу посадовить. А пес, пудель, — кучерявий, вуха висячі, дурний такий: ми стоїмо, бувало, біля паркана, в щілини зазираємо, а він хоч би дзявкнув.
І всі пальта, шуби, шинелі, наче снігом, посипані нафталіном. Запах від цього нафталіну на всю Житомирську. Ідеш по алеї Нового бульвару, і якщо відчув запах нафталіну, так і знай: у лікаря в садибі зиму зустрічають.
Я жодного разу не був у домі Григоренка, але Петько Маремуха розповідав, що, крім мармурових сходів на другий поверх, є ще й інші, гвинтоподібні залізні сходи, — по них можна забратися в маленьку кімнату, що міститься в куполі найвищої наріжної башточки. У цій кімнатці вузькі, як у фортеці, вікна, і влітку в ній буває дуже жарко. Недарма ніхто там не живе, тільки сушать у ній Григоренки груші та яблука з свого саду і гриби. А сад у лікаревій садибі не маленький. Починається він одразу ж за низеньким дерев'яним парканчиком і тягнеться вниз, до Нового бульвару. З провулка він теж відгороджений дощаним парканом.
У саду між деревами розплановані клумби, на них квітне резеда, братки, жовті нагідки й пахучий тютюн. А над клумбами на тонких круглих палицях понастромлювані скляні різнокольорові кулі. На кожній клумбі інша куля. І яких тільки куль немає! Темно-зелені, червоні, сині, оранжеві, голубі, яскраво-жовті. Усі вони блищать, переливаються, і коли ясного дня промінь сонця, пробившись крізь рясне листя саду, впаде на таку кулю, вона так і запалає, заіскриться, а в кулях темніших, наче в дзеркалі, відіб'ються дерева, сусідні клумби й відкрита веранда лікаревого будинку.