Відступати нікуди. Кивнувши головою, я розмахнувся. Куниця кинув ще раніше. Поряд, зовсім над вухом, засвистіла його плитка.
Він послав навздогін другу — чути було, як пробиваючи листя старої яблуні, всі вони з тріскотом і дзвоном упали на веранду. Я бачив — гойднулася і яскраво спалахнула лампа. Відблиск полум'я довгою смугою перебіг по саду, наче погнався за кимсь. Мабуть, ми розбили скло.
Жіночий крик: «Пожежа! Горимо!» — супроводить нас. А ми, не відчуваючи під ногами ні круглих булижників, ні пророслого в них вогкого подорожника, задихаючись і штовхаючи один одного, мчимо до заповітної бульварної канави.
Переляканий Петько Маремуха підбіг до нас уже на бульварі.
По алеї бігти небезпечно: можна наштовхнутися на петлюрівський патруль.
Ми повернули ліворуч і обережно, простягнувши, мов сліпі, руки, обмацуючи кожне зустрічне дерево, стали пробиратися до скелі.
І тільки аж під скелею, коло білої стежки, що, звиваючись уздовж кручі, веде до центра міста, Куниця зупинив нас. Ми попадали на траву.
Навкруги темно. Дуже темно.
— Хто кричав «пожежа»? — спитав у мене Маремуха.
Не відповідаючи, я думав: «Ну та й кашу ми заварили! Тепер, якщо Петько викаже нас, все пропало! А що як і справді від розбитої лампи зайнявся будинок Григоренка?»
Я дуже виразно уявив собі, як багрові язики полум'я, звиваючись, лижуть стіни лікаревого будинку, поволі підпалюють дерев'яну покрівлю веранди, пробираються через віконні рами в дім… А навколо бігають злякані лікар з дружиною, Котька, Прокопович, піп у довгій рясі й шпурляють у вогонь що трапиться: вазони з квітами, скляні кулі, садові лійки… Але спинити вогонь не можна. Будинок палає дедалі більше й лютіше. Тріщать балки, покрівля з гуркотом падає вниз, і замість красивого, схожого на маленький замок будинку залишається купа димучих руїн. А вранці по всьому місту нас, паліїв, розшукують озброєні пікети петлюрівців…
Віддихавшись, ми поволі побрели до міста. Вийшли на Тернопільський спуск.
Скрізь погашені вогні.
Біла бруківка тяглася вгору, до центрального майдану. Пивниця Менделя Баренбойма була закрита довгою гофрированою залізною шторою.
Тихо. Нікого.
Тільки далеко за мостом лунають кроки якогось запізнілого прохожого.
Я подумав: «А що як піти до міської ратуші?» Там нагорі, в будочці, день і ніч сидить вартовий. Якщо в місті пожежа, він подає сигнал. Тоді відразу починається метушня, під ратушею відчиняються широкі двері пожежної команди, і на вулицю, цокаючи копитами, вилітають сірі коні, запряжені в платформи з насосами та червоними діжками. А на лінійках мчать пожежники з блискучими сокирками.
Неодмінно треба підійти до ратуші. Якщо в Григоренка зайнялася веранда, вартовий обов'язково помітить вогонь.
Ми робимо круг і підходимо до ратуші. Двері пожежної команди зачинені.
Хвилин десять ми чекаємо біля ратуші: ось-ось пролунає звідти, згори: «Пожежа! Горить!» Але там тихо.
Сидить у будочці над сонним містом самотній пожежник, лічить з нудьги зорі і, мабуть, нічого, окрім покрівель, мокрих від роси, та безлюдних вуличок, не бачить.
Великі стрілки на годиннику ратуші показують пів на одинадцяту. Ой, як пізно! Тітка, мабуть, уже лягла й хвіртку зачинила…
Хвіртка справді була на замку. У двір я потрапив, перебравшись через паркан. Тітка відчинила мені двері й одразу ж, не спитавши, де я був так пізно, лягла знову спати.
А я довго не міг заснути. Мені здавалося: ось-ось прийдуть по мене петлюрівці й потягнуть мене до в'язниці. А найголовніше ж те, що обороняти мене буде нікому. От якби вдома був батько — інша річ.
Але батько далеко…
Кілька років тому, коли ми жили в іншому місті, мій батько пив, дуже пив.
Його не виганяли з друкарні тому, що він умів складати французькою, грецькою та італійською мовами. А саме за тих років друкарня одержувала багато роботи з Одеси різними мовами.
— Без мене їм не обійтись, — усміхався батько, розповідаючи матері про ці замовлення.
І справді, замовлення ці були прибуткові, хазяїн на них добре наживався, і йому хоч-не-хоч доводилося миритися з батьковим пияцтвом.
Я ніколи не бачив, щоб батько пив дома.
Звичайно він напивався до безтями десь у місті, а тоді, п'яний, блукав по вулицях, штовхаючи перехожих і перекидаючи вуличні урни.
До нас додому хазяїн друкарні присилав посильного. Не переступаючи порога, посильний питав:
— Манджура вдома? Хазяїн кличе!
Мати відразу здогадувалася, в чім річ. Накинувши на худі плечі єдину, уцілілу в^д батькових очей оранжеву хустку, вона брала мене за руку.