Я знав, що зараз ми підемо шукати батька, й радів.
У пивницях погано пахло тютюновим димом та квашеним ячменем, зате було дуже весело. Зіпершись на круглі мармурові столики, сиділи в диму на кругленьких діжках якісь незнайомі люди й жадібними, великими ковтками пили вкрите білою піною прозоре пиво. Люди голосно лаялися, плескали один одного по плечах і шпурляли на підлогу, просто собі під ноги, червоні, невисмоктані клешні раків.
Якщо в пивницях батька не було, ми йшли в Олександрівський сад. Посильний сутулячись ішов поряд, і мати розпитувала його, скільки грошей одержав батько і чи скоро знову даватимуть жалування.
За ворітьми парку, на піщаних майданчиках, бавилися нарядні діти.
Вони походжали біля лавочок у білих матроських костюмчиках і сандаліях. У дівчаток у косичках були бантики. Я знав, що цих дітей приводили до парку їхні няньки. Вони сиділи тут-таки на лавах, лузали насіння й розмовляли одна з одною.
Діти катали навколо клумб жовті обручі, стрибали через скакалки, хлопчики копалися в купах золотавого вологого піску. Біля них на піску валялися дерев'яні формочки — жовті, рожеві, лілові чарочки та чашечки.
Я заздрив нарядним дітям.
Мені здавалося, що вони щодня їдять оті рожеві тістечка, що виставлені у вітрині кондитерської.
Ми проходили повз дітей, що бавилися, у глиб парку. І тут мати відпускала мою руку і йшла сама вперед.
Вона раз у раз нахилялася, зазираючи під кущі. Посильний ледве встигав за нею. Я біг позаду, обриваючи з гілок зелені стручки акації, якими набивав собі повні кишені. Я робив із стручків пищики.
Батько любив спати в парку сидячи. Притулиться спиною до стовбура дерева та й спить, схиливши голову. А його замащена кепка насунута на очі, і з кишені стирчить шийка пляшки.
Батька будили, він мимрив і крутив головою. Його підводили, брали попід руки, мати з одного боку, посильний з другого, й вели через усе місто до друкарні.
Я йшов позаду, часто зупинявся біля афішних будок, розглядаючи малюнки на афішах, подовгу стояв біля вітрин і взагалі поводив себе так, наче поперед мене йшли чужі, незнайомі мені люди. Мені було соромно за батька.
Особливо соромно мені було, коли він раптом ні з того ні з сього починав співати.
Мати умовляла його помовчати — адже за співи його міг заарештувати городовий, але батько не слухав і співав дедалі голосніше одну й ту ж жалісну й журливу пісню:
Підійшовши до друкарні, ми сідали на сходинки високого кам'яного ґанку. Посильний біг до хазяїна. А батько знову засинав. Виходив хазяїн — худенький, середній на зріст рудий чоловічок — і зупинявся на ґанку, трохи вище за нас. Потім він шепотів щось на вухо посильному. Посильний біг і повертався з великим емальованим глечиком, з якого через край на сходинки лилася вода. Мати одну по одній стягала з батька обидві сорочки. Батько сидів на сходинках скуйовджений, сонний, змучений, жалюгідний. Він поглядав то на матір, то на хазяїна й мурмотів:
— Та йдіть ви, іроди. Ото ще, їй-богу! Ну, поспати дайте!
Мати відходила набік, а хазяїн кивав посильному. Той піднімав глечик, нахиляв його й помаленьку лив на батькову голову холодну воду.
Я бачив, як струмені води розбризкуються на батьковій лисині, і щулився.
«Чого ти ждеш? — шепотів я сам собі. — Встань, вирви з рук посильного глечик, вдар його по зубах і тікай!»
Але батько й не думав тікати. Він мляво розтирав воду по обличчю мокрою п'ятірнею. Вода бігла по його штанях, розливалася навколо, — кам'яні сходинки ґанку чорніли, наче після дощу. Глечик, нарешті, порожнів. Тоді мати брала в мене сорочку й насилу натягала її на вологе батькове тіло. Батько сидів смирно й, мабуть, більше вже спати не хотів. Його вели до друкарні, а ми йшли додому.
Одного разу мати забрала в друкарні за батька получку й кудись пішла. Батько повернувся додому сердитий. Побачивши, що матері нема, він схопив з полички будильник, загорнув його в клейонку з нашого обіднього столу й, прихопивши ще з комода мереживну скатертину, побіг з дому, покинувши мене в кімнаті самого.
Мати повернулася надвечір. Вона зв'язала в клунок свої плаття, мою білизну й відвела мене до сусідки.
— Побережіть мого сина й речі, Анастасіє Львівно, поки я повернусь, — сказала мати, віддаючи сусідці клунок і гроші. — Я поїду в Одесу, до сестри, розвідаю, чи не можна зовсім переїхати туди. В Одесі, кажуть, є лікар, який лікує людей від горілки. Може, він вилікує й мого чоловіка — життя з ним нема.