— А рідні? — спитав Маремуха. — Вони не пустять…
— Рідні! Рідні! Ех ти, рюмсо! Мами злякався, так? А хіба краще буде, якщо від маминої спідниці у в'язницю потягнуть?! — закричав Куниця.
— Стривай, Юзику, не кричи, — тихо сказав я Куниці. — А що як червоні не в Жмеринці? Де ми будемо тоді шукати більшовиків? А ночувати де? Що як — дощ? Тільки тихше ти, не кричи — тітка почує.
— Наші в Жмеринці… Я тобі кажу! Я читав партизанську прокламацію про це! — впевнено сказав Куниця.
— Нехай так. Але ж до Жмеринки так далеко! Як ми дійдемо туди пішки?
— Юзику, послухай, — сказав я, — зайдімо спершу в Нагоряни. Я дуже хочу з батьком побачитись. Нагоряни ж по дорозі, там відпочинемо. Звідти й до Жмеринки ближче, га?
— Гаразд! Але якщо йти, то негайно ж! — вирішив Куниця. — Довго не копатися.
— А чого нам копатися! Ви біжіть збирайтеся, я тільки візьму складаного ножика й хліб. Я вас чекатиму біля Успенської церкви, у скверику!
Ми одразу ж розлучилися.
Випустивши хлопців на вулицю, я побіг до кімнати. Тітка була на городі! Це добре — нічого не треба пояснювати. Я схопив свої припаси й помчав до Успенської церкви. За кілька хвилин з сіткою й бамбуковим вудлищем туди прибіг Маремуха. У руці в нього теліпалася біленька бляшанка з-під консервів.
— На черв'яків! — пояснив Петько.
Куниця прибіг останній. Він тримав у руках фляжку з водою і маленький згорток.
— Це хліб з бринзою! — засапавшись, пояснив він. — У тебе, Петре, великі кишені, на, візьми.
Петько сунув згорток у кишеню.
Куниця взяв у Петька вудлище, і ми рушили в путь.
Надвечір, коли порожевіле сонце сідало за білі скелі, ми підходили вже до Нагорян. За перевалом, де шлях круто звертав униз, я пізнав знайомий березовий гай.
Еге ж, це він, любий березовий гай! Тут ми зробимо привал!
Високі білостовбурні дерева шелестять прозорим глянсуватим листям, крізь нього просвічує ясне небо. Унизу, в лощовині, під глинистими схилами гаю, що осипаються, дзюрчить джерело. Оголене коричневе коріння беріз омиває лісова вода.
Юзик Стародомський з розмаху кинув у струмок камінь. Пролунав дзвінкий сплеск води, і бризки впали в прибережну траву.
— Хлопці, полежімо! — запропонував Петько.
П'ятнадцять верст — не така вже довга путь, але в Петька на спині змокла від поту сорочка. Він здорово стомився.
— Тільки недовго! — попередив я, опускаючись на м'яку траву.
Куниця ліг поруч мене. Довге Петькове вудлище він, наче піку, поставив під маленькою берізкою.
Я перекинувся на спину й розповів хлопцям, як ми навесні минулого року разом з моїм двоюрідним братом Оською пили тут березовий сік. Сік був чудовий. Штопором складаного ножа я продірявив тоді в'язку кору майже біля коріння он тієї найстарішої берези, що схилилася над джерелом. До просвердленого отвору я прикріпив жолобок з білої жерсті, а Оська підставив коричневу пляшку. Не встигли ми відійти, як із дерева в пляшку закапав ледь жовтуватий березовий сік. Поки пляшка наповнювалася соком, ми перекидалися на вологому ще лужку, всіяному торішнім листям, полохаючи зябликів, і кашкетами ловили на перших весняних квітах мохнатих чорно-червоних джмелів.
Джмелі жалісно гули у нас у кашкетах, ми обережно вбивали їх сосновою трісочкою і, вбивши, діставали з джмелиних животів білий рідкий мед.
Ми запам'ятовували, де яка пташка починає вити гнізда, щоб згодом прийти подивитися на її пташенят. Так, перекидаючись і дивуючи один одного новими знахідками, ми, нарешті, потомлені, ось як зараз, падали на молоденьку травичку.
А згодом, коли березового соку набігло в пляшку багато, ми випили його тут-таки, на поляні. Він булькотів у нас у горлі, трохи гіркуватий перший сік весни! Облизуючись, ми стежили один за одним, щоб, бува, ніхто не відпив зайвого.
Який жаль, що зараз не можна було наточити соку з цих беріз, — увесь сік давно вже пішов у листя, — а то ми напилися б його досхочу.
— Еге, це було б здорово! — сказав Куниця. — Ну, гаразд, ходімо, чи що.
— Справді, ходімо, тут же дрібниця залишилася дійти, — погодився я.
Куниця швидко схопився на ноги, залишивши після себе вм'ятину на лужку.
Петько Маремуха підвівся неохоче, потягаючись, мов ситий кіт. Він ледар у нас, цей коротун.
— Ходімо, ходімо, нічого тобі потягатися. Там спочинеш. Ач, розпозіхався, — сказав Куниця, і ми покинули березовий гай.
У Нагорянах
Далеко від головного Калинівського тракту, що веде на Київ, біля вузенької, але глибокої річки, на глухому путівці лежить село Нагоряни. Дуже нерівне, з крутими та курними вулицями, це село розкинулося на горбах, над скелястими кручами.