Переваливши через Барсучий горб, ми побачили стріхи нагорянських хат. Мій дядько Авксентій жив на околиці села, біля кладовища.
Біля його хати висихали на тину глиняні, з почорнілими денцями глечики й мокре пошарпане рядно. Три курки греблися під ґанком, здіймаючи хмарки сірої куряви.
— Почекайте тут. Я піду до хати, викличу дядька, — сказав я Маремусі й Куниці.
Останньої хвилини в мене тьохнуло серце: а чи не попаде мені від дядька за непрошених гостей? Але не встиг я переступити поріг ґанку, як дядько Авксентій, почувши гомін на подвір'ї, з'явився на порозі сам. Високий, рослий, у звисаючих штанях, у полотняній сорочці, з недоплетеним гостроносим постолом у руках, він пішов нам назустріч. Обличчя у дядька було смугляве й обвітрене.
— Ого, та це Василь! Звідки? Ну, здрастуй! От не сподівався! Щасливий день буде, якщо звечора гостей стрічаю. А хлопці біля тину твої? — спитав дядько, потискуючи шершавими, жорсткими пальцями мою руку.
— Мої, мої, дядьку! Добривечір! Ми ось прийшли до вас рибу ловити…
— Ну що ж, заходьте, риби на всіх стане. Ми з Оською учора весь вечір чалапали по воді, навіть я застудився. Хриплю, чуєш як! Ну, чого ж ви надворі стоїте? Заходьте до хати.
— Дядьку, а тато де? — обережно спитав я, переступивши поріг.
Закурена кімната з широким ліжком у кутку була порожня.
— Мирон?.. А його тут нема… Мирон пішов з Оською у Голутвинці… Там ярмарок… — якось недоладно відповів дядько.
— Виходить, ми розминулися з батьком? Голутвинці ж під містом. А може, він зайде звідти додому, в місто? От буде шкода!
— Та сідайте, хлопці! Ну, чого ж ви стоїте? — запросив Авксентій. — Розповідайте, що нового в місті. Як там петлюрівці поживають? У нас їх тут мало. Проскочить один-другий шляхом, а в село заїздити бояться.
Я сів на триногий стільчик й розповів дядькові, як петлюрівці щоночі обшукують жителів, як вони правлять у кафедральному соборі молебні за здоров'я Петлюри, розповів я й про те, як закрили наше училище. Петько Маремуха разом з Куницею посідали на ослоні. Вони не оговталися ще. Маремуха з цікавістю оглядав закурену піч, набиту жовтою соломою. Біля печі на підлозі лежала купа сиром'ятних, вкритих шерстю ремінців, з яких дядько плів собі постоли.
Оглянувши кімнату, Петько визирнув у вікно, мабуть побоюючись, коли б не вкрали бамбукове вудлище й сітку… Даремно боїться — по поцуплять: тут не місто, усі люди знайомі, всі на прикметі.
Куниця спідлоба поглядав на дядька. Потім тихенько сіпнув мене за лікоть і прошепотів:
— Про фортецю розкажи… І про губернаторський будинок. І про партизанів, що листівки вночі розклеюють на стовпах.
— Добре, добре, не заважай! — відмахнувся я і квапливо розповів дядькові про те, що ми бачили в фортеці.
Зморшкувате Авксентієве обличчя нахмурилося. Про отамана Драгана та його чорножупанників я розповісти не встиг. Дядько відразу підвівся й перепинив мене:
— Ось що, хлопці, я зараз, мабуть, піду до одного чоловіка, у нього добрий бредень є. Домовлюся з ним, щоб завтра зранку ловити рибу всім гуртом. Він живе тут близенько.
Я побачив, як одразу заблищали від задоволення очі в Куниці й Маремухи.
Добро, що я умовив їх зайти в Нагоряни. Поволі я починаю забувати про місто, про тяжкі спомини й хвилювання, зв'язані з ним.
— Хлопці, — сказав я, — завтра, як половимо риби, до лісу підемо. Я покажу вам Лисячі печери!
— Куди, куди? У Лисячі печери? А де ж вони є такі? — раптом нахмурився дядько.
— Як-то де? Ви ж самі мене водили! Пригадуєте, минулого літа.
— Я? Еге ж, вірно… А я й забув… Ох, які непосиди! Не встигли й у гості прийти, а вже нечиста сила тягає вас у якісь там печери. Не ходіть туди, хай вам! Гадюк тепер там розвелося — сила! Ще вжалить яка!
— Ну, тоді ми підемо на річку, до зламаного дуба, — нерішуче сказав я, міркуючи собі, що від зламаного дуба до Лисячих печер рукою подати.
— На річку можна, — погодився дядько й надів свій бриль. Біля дверей він обернувся й покликав мене:
— Василю! Піди-но сюди!
Я вийшов слідом за Авксентієм у двір. Мовчки ми зайшли у кухню. Мене одразу ж обдало запахом сухого сіна.
— Василю, — тихо й суворо спитав дядько, — а хто ці хлопці, що з тобою прийшли? Ти їх добре знаєш?
Збентежений суворим голосом Авксентія, я розповів, хто такі мої приятелі.
— Батько Маремухи живе в садибі Григоренка? — спитав дядько.
— Еге ж! — зрадівши, підтвердив я.
— Він мені позаторік чоботи лагодив, — згадав Авксентій. — А другий хто?