Односельчанин передав нам від дядька Авксентія подарунок — кусок щільника з медом диких бджіл. Бродячи по лісу, дядько знайшов у дуплі біля Лисячих печер бджолине кубло, бджіл викурив димом, а мед забрав.
Тепер про втечу дізнався і Оська. Він дуже пишався батьковим подвигом і цим медом.
— Василю! А Лисячі печери далеко звідси? — штовхнув мене Маремуха.
— Близько. Ну, гаразд, давай спати, — сказав я. — Завтра вранці я поведу вас туди. Подивишся сам.
Лисячі печери
Ми спали дуже довго, а коли прокинулися, дядька вже не було. Він пішов по сіль на, другий край села. Ми поснідали без нього.
Треба хоч зовні, поки нема дядька дома, оглянути Лисячі печери. Я веду хлопців туди стежкою, що в'ється кам'янистим берегом річки.
Річка ледь-ледь димиться. Гладкі жаби, почувши наші кроки, лунко шльопаються одна по одній у воду. Скелі кидають тінь на берег. Вдалині видно порослу доверху лісом Мідну гору, за нею, біля повороту ріки, Борсучий горб і ще далі — біліючі в зеленому лісі, вищерблені вітрами «товтри». В цих «товтрах» приховано немало ущелин і печер… Місцеві жителі бояться заходити далеко в «товтри» і при нагоді обходять їх стороною. Вони кажуть, що тут живе «нечиста сила». Тільки-но людина переступить поріг ущелини або печери, вона хапає її й тягне далі, під землю, в пекло. Мій дядько Авксентій, мабуть, краще за всіх на-горянських селян знає сусідні печери. Верст за п'ять навкруги нема жодної хоч трохи примітної щілини в скелях, яка б не була йому відома. А якщо каміння біля такої щілини закурене, вкрите кіптявою, так і знай: викурив звідти мій дядько жовту пишнохвосту лисицю, вистеживши її сховище по ледь помітному на білому снігу сліду…
… На узліссі, в ліщиннику, ми виламали довгі сучкуваті палиці й пообдирали з них зелене листя.
Ми пішли вгору по встеленому прілим листям і сушняком дну яру. Хмизинки похрускували у нас під ногами. Ми йшли втрьох, відважні, хоробрі мандрівники.
Куниця, хоч і не знав дороги, але йшов попереду, як отаман. Петько пихтів поруч мене. Він сопів — йому було тяжко видиратися вгору нерівним дном яру. По схилах яру росли обомшілі дерева. Їхнє рясне листя закривало сонце. Легка прозора папороть тремтіла у нас під ногами. Коли ми підійшли майже впритул до того місця, де починалися Лисячі печери, я перший вискочив на рівну, всипану дрібним щебенем полянку.
— Дивіться, нічого не видно, правда? — гордо показав я хлопцям на крутий, чорний, де-не-де порослий мохом камінь, що лежав під скелею. Камінь цей здавався скинутим звідкілясь зверху, з Мідної гори.
— Ну, а де ж печери? — спитав Куниця.
— А ось, дивись! — І я сховався за камінь. Мов величезний чорний гарбуз, він прикривав собою вхід у підземелля. Тепер просто передо мною у скелі чорніла розколина. Ніхто б і не подумав, що тут починаються Лисячі печери. А насправді пройти в печери можна легко й вільно. Позаду часто, важко дихав Маремуха. Хлопці обійшли камінь і стояли в мене за спиною.
— Обов'язково підемо сюди! Сьогодні ж! Свічок дістанемо й підемо! — сказав Куниця. Високий, худорлявий, він жадібно дивився в розколину скелі.
— Дивак, де ти дістанеш тут свічок? — відповів я Куниці.
— Де?.. А в церкві! Тут же є церква? Сьогодні що в нас? П'ятниця. Ех, шкода, відправи вранці нема. Ну, просто в старости попросимо або купимо.
Довго стояти перед входом до печери було страшнувато. Дядькові слова про гадюк примусили мене насторожитися. Того й гляди, виповзе яка з розколини…
Я запропонував хлопцям вибратися трохи вище. Ми вилізли на круглий камінь, що закриває здалека вхід до печери. Ми посідали на цьому холодному, слизькому камені, мов справжні лісові розбійники, і, відпочиваючи, позирали на всі боки.
У лісі було дуже тихо. Де-не-де крізь рясне листя високих ясенів пробивався скісний сонячний промінь, освітлюючи радісним, золотавим світлом вогку півтемряву яру. Навкруги було глухо й вогко, наче в льоху. На узліссі, мабуть, сонце гріло нестерпно, а тут нам здавалося, що вже настав вечір.
Раптом Маремуха сіпнув мене за ногу й кивнув на печери.
— Що там таке? Гадюка?
Тепер і я почув якийсь глухий звук, що пролупав у підземеллі.
Чи то хтось кахикнув там, чи то камінь обірвався й глухо впав на землю.
— Ти чув? — шепнув я Куниці.
Куниця відразу насторожився й ліг на камінь. Ми полягали поряд з Куницею.