У печері знову кахикнули, цього разу ще ближче. Може, це бреше лисиця, бавлячись з своїми дитинчатами? Знову десь зовсім близько захрустів щебінь. І раптом з темної щілини виткнулась назовні чиясь рука, а тоді на площадці з'явилася людина.
Від несподіванки я здригнувся. Та це ж мій батько!
Він дуже обріс. У нього повідростали вуса й борода, але я впізнав його одразу й по синій сатиновій сорочці, й по знайомому широкому ремені на ній. Мені хотілося гукнути йому: «Тату, татку! Я тут!» Але вигук застряв у мене в горлі. А батько обернувся до нас спиною й гукнув у печеру:
— Виходьте, де ви там?
І тут з підземелля до чорного каменя вискочив Оська, а за ним вийшов якийсь оброслий бородою чоловік у прорезиненому плащі.
— Це свої! — вигукнув я, штовхаючи хлопців, і ми стрімголов скотилися на землю. Я перший, оббігши круглий камінь, вискочив назустріч батькові, але одразу ж шарахнувся набік.
Батько цілився в мене з нагана, чоловік у прорезииеному плащі — теж.
«Вони божевільні!» — подумав я і що було сил рвонувся до яру.
— Васько! Василю! Постривай! — загукав мені навздогін батько.
Я одразу зупинився й з острахом подивився назад.
Батько стояв, опустивши револьвер. Це справді був мій батько — мовчазний, похмурий, який майже ніколи не посміхався. За поясом у нього стирчав сувій з газетами, віддрукованими на синьому обгортковому папері. Треба було одразу кинутися йому на шию, поцілувати його в густі, колючі вуса, але я підійшов до батька, як до чужого, — повільно, незграбними кроками. Перелякані Куниця й Маремуха визирали з-за каменя.
— Як ти потрапив сюди, Васько? — здивовано спитав батько, нахилившись і цілуючи мене в чоло.
— Я з міста… Ми зайшли до дядька Авксентія…
— Звідки ти знаєш ці печери?
— А мене минулого року дядько Авксентій водив сюди…
— Дядько Авксентій? — перепитав батько й незадоволено крякнув. Потім він похитав головою й, помітивши хлопців, що стояли віддалік, спитав:
— Це Маремуха, так? А другий хто? Я вже забув!
— Юзик Стародомський…
Оська підморгнув мені з-за батькової спини.
— Це наші, зарічанські… — півголосом сказав батько оброслому чоловікові.
Той слідом за батьком сховав у кишеню револьвер. І раптом… Що таке? Не може бути! Та ж це Омелюстий! Авжеж, Іван Омелюстий, наш сусід, який тоді відстрілювався од петлюрівців з вежі Конецьпольського. З переляку я його спочатку не впізнав. От здорово! Виходить, Іван живий! Але як він обріс, — видно не голився з добрий місяць.
— Дядьку Іване, добридень! — весело сказав я, простягаючи сусідові руку.
— Я ж казав Васькові, що вас не спіймали? — сказав, підходячи, Куниця.
— Хто спіймає? Хто мене може спіймати? — насторожившись, спитав Омелюстий.
— А петлюрівці… Ми з Васьком тоді бачили, як ви заскочили у вежу. Пам'ятаєте? А той чубатий хотів перебігти кладку, а ви в нього вистрілили, і він упав просто в річку!
— А, ти он про що! — сказав Іван і здивовано подивився на Куницю. — Ну, це коли було! Я вже й забув. Та хіба так ловлять? Так, братику, ловити, знаєш, цурцура — не вважається.
— Дядьку Іване, а ви знаєте, що з тим чоловіком?
— З яким чоловіком?
— Ну, з хворим. Пам'ятаєте, ви його вночі до нас приводили?
— Сергушин? — підказав сусід.
— Я не знаю прізвища. Ну, тоді вночі ви з ним прийшли.
— Так, так, Сергушин, — сказав Іван.
— То його ж убили! Ми самі все бачили! — І я розповів, як спіймали Сергушина, як розстріляли і як ми втрьох опорядили його могилу.
Батько й Омелюстий слухали мою розповідь дуже уважно. Батько подивився на мене трохи недовірливо.
— То он воно що… — тихо сказав Омелюстий. — Я вже знаю, що його розстріляли, а ось як це трапилося, від вас перших чую.
— Дядьку Омелюстий, а хто був цей чоловік? — зазираючи в очі сусідові, спитав Маремуха.
— Якого розстріляли? Цей чоловік… Довго розповідати… Знаєте що, ось давайте допоможіть нам зараз, а тоді либонь я вам розкажу.
— А що допомагати?
— Вхід до печери закидаємо.
— А ми хотіли…
— Чого хотіли?
— Хотіли піти подивитися печери, — пояснив Маремуха.
— Нема чого вам у печерах робити, — суворо сказав Омелюстий. — Згодом коли-небудь я сам вас усіх поведу. Не вірите? Спитайте Оську, скільки печер я йому тут показав. Правда ж, Осько?
— Показали! — погодився Оська.
— Ото ж бо. А сьогодні ходити туди не можна! — сказав Іван і, оглядаючись, додав: — Нумо, хлопчики, несіть каміння з яру, ми швидко впораємося.
Нічого не вдієш, довелося носити каміння.
Поки ми носили його, батько з Омелюстим закидали цим камінням вхід до печери.