Незабаром від входу до печери залишилася тільки маленька щілина.
— Ох, і заморився! — потираючи руки, сказав Іван. — Ходімо, Осько, ліхтаря не забудь!
Ми пішли до лужка над яром. Моріжок поріс свіжою, соковитою травою. Тут добре полежати. Трава м'яка, запашна.
Батько ліг осторонь, під високим явором. Омелюстий скинув прорезинений плащ і, згорнувши його вдвоє, розстелив на траві. Він примостився на плащі й почав оповідати.
Оповідання про нічного гостя
— Тієї холодної, вітряної зими, коли закінчилася війна з німцями, через наше місто повалили військовополонені. Мабуть, у жодному місті України їх не було стільки цього року. Адже біля наших місць пролягав головний шлях з фронту.
Худі, у подертих солдатських шинелях, ноги пообмотувані ганчір'ям, ішли полонені з-під Тернополя й Перемишля через наш фортечний міст на вокзал, щоб якомога швидше сісти на поїзд і поїхати додому.
А тієї зими з'явилася в місті небезпечна хвороба — іспанка. Сотнями вона забирала людей у могилу, і всі дуже боялися її. З цією хворобою ще могли якось боротися ті, у кого був дім, гаряча їжа, дрова.
Ну, а як воно було полоненим, які глибокої морозної ночі пробиралися Калинівським лісом? Хвороба наздоганяла їх у дорозі. Змучена голодом, важкою дорогою, людина раптом розуміла, що далі йти не може, що все тіло горить, ноги підламуються і — найстрашніше — нема від кого сподіватися допомоги в холодному, засипаному снігом лісі. І часто бувало: полонений сідав край дороги, щоб трохи відпочити, але вже підвестися не міг, дубів і вмирав тихою, нечутною смертю за яких-небудь п'ять верст від житла.
Та й у місті було не краще. Люди валялися на тротуарах уздовж Житомирської, по Тернопільському спуску і у вогких, нетоплених залах духовної семінарії, куди їх пускали обігрітися гетьманські чиновники. Я сам одного разу бачив, як з подвір'я духовної семінарії виїхали одна по одній три підводи, закидані трупами. На двох підводах мертвих ще сяк-так прикрили рогожевими мішками, а ось на останню підводу мішків, мабуть, не вистачило, і кучер сидів просто на замерзлих, посинілих трупах.
А як боялися самого тільки слова «полонений» на Житомирській вулиці!
Варт було полоненому постукатися по допомогу в двері багатого дому на Житомирській, як миттю хазяї гасили світло й дім завмирав. А коли полонений вже надто довго стукав, покоївка, дзенькнувши ланцюжком, ледь-ледь прочиняла двері й гукала до полоненого:
— Хазяїв дома нема! Бог подасть!
Лікар Григоренко навіть дзвоника біля воріт і мідну дощечку із своїм прізвищем зняв. Він боявся, щоб, не дай боже, до нього не подзвонив який-небудь змучений полонений.
А наші зарічанці, хоч і незаможні були, але нерідко самі закликали полонених до себе — попоїсти гарячого борщу, відігрітися біля плити, а то й просто переспати на теплій печі.
Одного разу на світанку й до нас постукали, але легенько так, ледь-ледь. Покійна мати моя прокинулася та й каже:
— Іване, піди спитай, хто там.
А я удав, що не чую, — дуже вже хотілося мені спати. Тоді мама сама встала з ліжка. Вона загорнулася в ковдру, підійшла до вікна й стала дихати на замерзлу шибку.
Раптом вона відсахнулася — та до батька:
— Ой боже ж мій! Людину в нас під вікнами вбили!
Ми відчинили не відразу. Спершу всі поодягалися. Тоді тихенько на кухню вийшов батько. Він визирнув на вулицю й побачив, що на обмерзлих сходинках нашого ганку лежить людина. Нікого більше навколо не було.
Наважившись, ми відчинили двері на ґанок і втягли людину до нас на кухню. Ніхто, звичайно, її не вбивав, це був звичайний полонений, і впав він біля нашого будинку просто від голоду, від кволості, від іспанки.
Мати поставила гріти воду, а батько притяг з комори велике дерев'яне корито, ми з батьком обережно роздягли хворого й посадовили в корито. Я поливав його теплою водою, а батько мив.
Скільки ми води на нього витратили, — не переказати. Один по одному я брав з плити казани з теплою водою й перехиляв їх хворому на голову. Він незабаром отямився й тільки відфиркувався та очі протирав. А я виносив брудну воду. Я виливав її просто з ґанку на вулицю. Згодом сніг у цьому місці почорнів так, наче тут вантажили кам'яне вугілля.
Усю білизну й одяг нашого гостя батько склав у клуночок і, перев'язавши мотузком, виніс у курник, на мороз. Це йому мама моя небіжчиця так наказала:
— Чоловік нехай залишиться, а вошей його не треба. Нехай повиздихають на морозі!
Звали хворого Тимофієм, а прізвище його було Сергушин. Він повертався з німецького полону до себе додому, на Донбас.